Як і в усіх, одне в мене життя,
Його ж не раз я почала спочатку.
Природи невгамовнеє дитя,
Тож долі власній кинула печатку*.
Чи я її, а чи вона мене,
Бо ж переможцям двом в борні не бути.
Гадаю, мене лихо обмине,
Хоча й нелегко буде бій забути.
Але й подяк для неї – тисячі:
За пару, сина, внуків двох вродливих,
За вогник незрадливої свічі,
За душу, хоч вразливу – справедливу.
Подякувати долі хочу ще
За вміння відчувать добра краплину,
За непідробний полиновий щем,
Коли стосується нещастя у людини.
Окрема дяка долі і за те,
Що серце дихає ще до життя любов’ю,
Котра на рік не раз, не два цвіте
І робить мене сильною. Живою!
24.01.2020.
*– "кинути перчатку" – в XIX-ому столітті означало - "викликати на дуель".
Ганна Верес (Демиденко).
