Було б безглуздо соромитися очевидних речей і боятися надмірної відвертості. Я не приховувала свого захвату і своєї крихітної залежності його густим волоссям, не задумувалась «а чи варто..», знала, що варто і треба, бо… потім цього не буде. Ніякий момент не зможе повторитися з точною копією, з точним відтворенням… Я бачила в його очах вагання, у поцілунках крик (або ж попередження) про наближення кінця. Він сам цього не усвідомлював, але я була підготовлена, подумки повторювала «ніщо не триває вічно», мої груди кожного разу стискалися, як тільки я починала сподіватися на щось, як тільки починала вірити в його щирість, як тільки провалювалась у бездню незрозумілих солодких слів, як тільки ставила його вище за себе…
Я дякувала за кожен поцілунок і за кожну усмішку на моєму обличчі, за ніжність у голосі та таку турботу в погляді, за інтимне мовчання і безсоромне «моя», за неприховану захопленість і мимовільну байдужість. Я дякувала за те, що ще не відбулось.
Південний Буг, який виднівся з балкону, здавався мені таким могутнім, а будівлі, які оточували його, лише непримітними, безособовими декораціями. В житті тих декорацій повно, ба вони є замінниками самих людей. Ходячі павичі, з набундюченими обличчями, з думкою про те, що вони чогось варті, а насправді вони – фальшиві актори, які погано вивчили свої репліки і намагаються імпровізувати. Наш світ став Всесвітнім театром, де кожен хоче показати себе кращим за когось, щасливішим, багатшим, де всі усміхаються, не розуміючи, що ця усмішка скоріше звичка або ж наклейка, яка рано чи пізно в’їсться в корені зубів і стане лячною. Все менше і менше місць залишається для тихого видиху і вдиху, для особистої душевної терапії, для відвертого «я втомився...», для щирості. Нескінченний фестиваль чи карнавал, де за масками знаходяться тисячі інших масок.
«Я отримала маленький шматок, 22-годинний подарунок справжності… Чи можу я назвати себе найбагатшою людиною в світі?» З-під напівзаплющених повік я побачила тонку нитку слабкого сонячного світла, яка сягала майже до середини кімнати. Сірі хмари того дня не хотіли давати домінувати сонцю, але дістали право на існування. Я б хотіла здобути таке право на існування власного затишку, щастя, власного маленького світу. Але, гадаю, за мене вже давно все було вирішено.
Момент. Часом буває нестерпний. Часом хочеться, аби він пішов, бо від нього нудить і болить. Сильно. Але навіть тут прокрадається маленька нотка задоволення і насолоди цим відчуттям глобальної несправедливості. Цей момент може перевернути свідомість людини на 180 градусів, а може стесати гострий кут усіх почуттів і вони отупляться, оніміють, вберуть форму байдужості.
Момент. Саме він може дати одночасно, або з перервою в декілька секунд, найцінніше – і забрати, привласнити собі.
Мені не шкода віддавати життю те, що воно прагне відібрати. Людина, яка робила мені каву і через плече споглядала крадькома на мене, гадаючи, що не помічу, була також у власних роздумах, ті роздуми були про мене. Я це знаю.
Я примостилась на балконі у кріслі, похиливши на його м’яку спинку голову, заплющивши очі, задерши оголені ноги на підвіконня, ближче до холодного повітря, підносячи цигарку до уст і опускаючи її, ліниво похитуючи. В той момент я подумала, що колись хочу стати сильним і важливим моментом для когось. Мені принесли гарячу каву і забрали ноги з підвіконня, загорнули їх в теплі шкарпетки, вкрили теплим покривалом. Все відбувалося мовчки, без надмірної ніжності та без надмірної байдужості. Я спостерігала за його руками та зосередженим поглядом, насупленими бровами і стиснутими устами. Він сердився. А я тішилась.
ID:
861627
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.01.2020 14:26:34
© дата внесення змiн: 17.01.2020 14:26:34
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
