Вона прикладала до ран йому
Подорожник,
Невміло мотала бинти,
Щоби кров спинити.
Їй вісім всього.
Так учинила б не кожна.
Її ця війна навчила
По іншому жити.
Він мовчки лежав,
Тамуючи стогони болю,
У власному вимірі
Дихав повільно і важко.
І раптом, крізь силу,
Поволечки, дуже поволі
Промовив до неї:
- Спасибі тобі,
Моя пташко…
Вона усміхнулась
Так якось по-материнськи,
Долонею ніжно торкнулась
Щоки, підборіддя.
- Тікай же, мала,
Вони вже підходять близько.
За тебе хвилюються вдома
Усі твої рідні.
І тиха сльоза.
Скупа, чоловіча, солона
Котилася долі, в траву,
Що змішалась з землею.
- Ти знаєш, маленька,
Ти – краща в житті охорона.
Ти будеш для мене світити
Ясною зорею.
Підбігла підмога,
Він вижив тоді, після бою.
Тиснули лиш спогади
У чоловічі плечі.
Заплющував очі
І бачив перед собою
Ту посмішку ніжну
І руки тієї малечі…
