Не в океані – в лісі я блукаю –
Осіннім раєм з кошиком бреду,
Та не грибочки я у нім шукаю,
Хоч знаю, я їх там таки знайду.
Мій кожен крок легкий і обережний,
Боюсь порушити осінню таїну,
Здається, світу цьому неналежну,
Де дощик золотий з небес линув
На струнконогі молоді берізки,
На тугодуми – кремезні дуби.
Ой, з білого гриба лежать обрізки,
Мабуть, з позавчорашньої доби.
Лоскочуть ніздрі запахи грибові,
Немає в лісі їм ніяких меж.
Ділились білочки зі мною полюбовно:
Гриби в дупло возив цілий кортеж.
Я бачила їх, дивних, рудохвостих,
Легеньких і прудких, як вітерець,
Потрапивши до них сьогодні в гості,
Я зрозуміла, кожна з них – борець
За себе, за потомство. В час суворий,
Коли розсердиться-завіхолить зима,
Коли в дуплі з дітей хтось буде хворий,
То дбатиме про всіх лише сама.
Чайок заварить з м’яти і ліщини,
У ступі їм горіхів натовче,
Щільненько двері у дупло зачинить
І пиріжків з грибами напече.
Думкам я посміхнулась ненароком:
У них також усе, як і в людей.
Аж раптом… гриб, ще й головатий, збоку.
Зрізаю, і рука сама веде
Туди, де щойно білочки трудились.
«Візьміть, – кажу, – хай буде про запас.
Радію, що і я вам знадобилась».
А ліс навколо в золоті купавсь.
6.10.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
