Голуб прилітає до вікна...
Осмілів — у скло постукав дзьобом:
“Тук-тук-тук, та-та, та-та, та-та,
почастуйте птаха житнім хлібом”.
Це ж з дитинства завчений наш знак!
Тук-тук-тук... — так стукав тільки тато,
мій найкращий, веселун, добряк!
Може ти так просишся у хату?
Як же ти знайшов мене, скажи?
Хвилювався, скучив, прагнув бачить,
залишив невже які борги,
чи у неба випросив побачень?
Спогади твої вляглися в сни.
В них іще малий, долаєш ниву.
Всіялося лихо на землі,
виїло від голоду кропиву.
І тягли вози померлих і живих
десь за місто, у рови-могили.
Зберегли батьки обох синів,
у собі людину не згубили.
З тих часів ласує житній хліб...
Далі що? З війни чекав на батька,
сам на фронті захворів на тиф
на шляхах поблизу Первомайська.
У шпиталі: “Этот не жилец.
Не кладите даже в коридоре.
Жалко, что совсем еще юнец,
впрочем, что там..., все мы на отборе”.
Пощастило... янгол допоміг,
небайдужа стрілася людина —
медсестра-вдовиця, в сорок літ
схоронила чоловіка й сина.
Написала матері листа,
узяла до хати і зцілила.
В допомозі істина проста:
спрага до життя — вагома сила.
Наш уклін вам, жінко до землі!
За велике материнське серце.
Батько вас шукав після війни,
не знайшов... згоріло те кубельце.
Дід мій не вернувся із борні,
а бабуся весь свій вік чекала...
Хай же щезнуть війни на землі!
Згинуть ті, кому смертей замало!
Таня СВІТЛА
08.2019 р.
Дякую щиро!!! Реальні події. В голодомор згинули сім! бабусиних братів. Родина батька вижила, бо мали у ямах буряки і гарбузи, їли кору, траву весною вже. Були випадки, коли їли дітей, тому його батьки забороняли виходити з двору, бо дітей приманювали якимось млинцем і крали. З хати винесли все - обмінювали на яку крупу - жахіття! Тоді війна, дорослих забрали, а котрим по 13-14 років, сідали на трактори, працювали тяжко... Потім призов, підготовка, навчання і на фронт. Заболів на тиф, а в шпиталь не взяли, бо все одно помре. Тоді його до себе взяла жіночка - медсестра, пожаліла, бо було йому тільки 18, а багатьох виносили, клали на землю і вони помирали без допомоги... То наша родина весь час ту жіночку пам'ятала, звали її Марія. Бажаю її нащадкам усіх благ! У мене є вірш "За дітей, онуків і правнуків" про бабусю і її життя. От скільки я Вам розказала, Катерино.
Скільки таких історій з життя у кожній родині... Не було спокою в Україні ні в часи пращурів наших, і цьому поколінню дісталося. Дякую Вам, за ваше небайдуже серце і увагу.
