Два роки тому зі мною трапилася цікава історія, що назавжди змінила усе моє життя. Тепер я згадую її з усмішкою та вдячністю.
Працювала я тоді на неулюбленій, нудній і осоружній роботі, яка приносила мені більше прикростей, аніж втіхи. Що ж я робила? Вичитувала та правила новини у місцевій газеті, яку (що мене неабияк дивувало) читало чимало людей. Зрештою, люди вельми полюбляють читати усіляку нісенітницю, написану для замилювання очей та відвертання уваги від важливішого. Газета була безкоштовна. Гребли її немилосердно.
Дорогою на роботу, сидячи в метро, я часто бачила поглинуті моєю газетою обличчя, напружені погляди, що супроводжувалися зітханнями та хитанням головою. Якби ж вони знали, з яких пальців висмоктується увесь цей мотлох, що весь час забиває їм баки!
Сама я писала замітки, ба навіть цілі статті, але здебільшого на культурну та розважальну тематику: похід в кіно, театр, виставка скульптур тощо. «Серйознішу» інформацію мені перестали довіряти, після того, як попалили на внесенні правдивих відсебеньок, які дуже болісно сприймалися моїм начальством. Не виганяли мене лише тому, що я могла написати кілька статей за кілька годин, тоді як іншим для цього потрібно було кілька днів.
Шеф у мене був специфічний. Такий собі незбагненний фрукт, до якого ніколи не знаєш як підступитися і з чим з’їсти. На зборах, коли вирішувалися нагальні питання нашого відділу, газетних заголовків та й узагалі суспільного життя, яке ми щоденно висвітлювали, мене частенько посилали в архів дістати якийсь непотрібний документ, бо я часто бовкала зайве, пропонувала недопустиме, що «порушувало рівновагу» усього нашого відділу.
Роботу я робила вправно, хоч і не любила її. Відверто замовних статей не писала, а коли все ж мені доручали щось подібне, намагалася непомітно викрити правду, однак невсипущий шеф вмів розпізнати «небезпеку» до того, як її відправлять до друку. «Не пиши тих слів, які ти любиш, це – робота, а не казочки» – часто чула я.
Від нудьги мене рятували мої «позакласні» заняття. Я шила м’які іграшки: ведмедиків, зайців, собачок. Звалилося на мене таке хоббі випадково. У велике місто я приїхала одразу після коледжу, мешкала у тітчиній квартирі , в мальовничому районі, неподалік центру, але у такому затишному закуточку, що, не знаючи, де ти, можна було подумати, що це заміський будинок на якомусь курорті. Моя тітка Регіна подалася вчителювати у крихітну французьку провінцію, а порожню квартиру довірила мені, поки не повернеться. Вона в мене відчайдух, нічого не боїться, любить відкривати світ, тож для неї ця подорож виявилася справжнім щастям. Мене вона любила з дитинства, тож без вагань запросила до себе погостювати. Через два роки, як я оселилася в неї, вона повідомила мені, що вийшла заміж за місцевого француза (який, до речі, виявився вельми заможним виноробом) і повертатися не збирається. Кілька місяців потому тітка переписала квартиру на мене й відтоді я тут господиня. А відтоді минуло вже п’ять років. Один раз я навіть їздила до неї в гості. Як я її зрозуміла! Ту красу, де вона мешкала й з ким – можна було побачити хіба що у чудовому романтичному фільмі із щасливим фіналом. Казки таки трапляються насправді.
У тітчиній квартирі я знайшла цілу шафу старих тканин та одягу, з яких і почала шити своїх ведмедиків. Це був мій світ. За цим заняттям я забувала геть усе: час, втому, марудну роботу. Могла до ранку пришивати ведмедикові бісеринки на комірець, а потім хутко бігла на роботу.
Перед роботою я часто забігала у кав’ярню випити кави чи капучино. Якщо дуже вже поспішала, брала напій із собою.
Одного такого ранку я була така сонна й так квапилася, що забігши до кав’ярні, попросила баристу хутенько зробити мені каву із собою.
– Пропоную скуштувати новинку, – всміхнувся продавець.
– Добре, чому ні. Тільки мені з собою і дуже швидко. Біжу.
– Зараз полетите.
Схопивши свою каву, я поквапилася на роботу. Дорогою пила цю прекрасну новинку. Оце смакота! Дійсно збадьорилася. Настрій у мене враз поліпшився і я просто таки залетіла на своє робоче місце. Біля нього стояв мій шеф з побуряковілим обличчям. Владним жестом він запросив мене до свого кабінету.
– Твоя робота? – гримнув він, – тицьнувши пальцем у статтю на першій шпальті.
Я остовпіла. Заголовок зяяв такими словами: «Не читайте новин. Там суцільна брехня. Краще візьміть справжню книжку».
Цей вільний опус я написала в обідню перерву й залишила на комп’ютері у папці «до друку», куди мали доступ верстальники. Того дня на зміну вийшов новенький працівник, ще й не вельми уважний. Він і не глянув, що віддає в тираж. Я пирснула зі сміху, але побачивши червоне обличчя шефа, прибрала серйозного вигляду. Сказати мені на своє виправдання не було чого.
– Пробачте, що так вийшло…
– Сьогодні рейтинг нашої газети…, – почав начальник.
– Різко впав, я розумію, така прикрість, – втрутилася я…
– Неймовірно виріс, – закінчив він, нервово реготнувши.
– Що? Як? А чого ж ви такі набурмосені? – здивувалася я.
– Бо перш ніж ми про це дізналися, мене вишпетило керівництво!!
– А тепер?
– А тепер нам потрібно придумати ще кільканадцять статей на подібну скандальну тематику.
– Ой, ні. А вже була зраділа, що ви зміните тематику на книжкову. Щоб люди читали книжок… більше.
– Люди робитимуть те, що написано в газетах! Це ж сіра маса, – пирснув шеф. – Вони їдять те, що дають. А для нас головне – рейтинг.
– Мені набридло.
– Що-що?
– Набридла ця дурна газета, ви, ці нісенітні теми, – одне слово, усе, чим я тут займаюся.
– Годі балачок! Тобі ще треба написати сьогодні п’ять статей. Не підеш додому, поки не напишеш.
– Та ну вас.
– Мені що, почулося?
– Ні.
– Ні?
– Я звільняюся. Що я тут взагалі роблю?! Який жах! Брехуни! І я разом з вами. Аж гидко. Більше не хочу.
– Припини. Йди працюй.
– Я не жартую, – відповіла я збираючи на столі речі.
– Ти точно серйозно? Все ж добре. Стаття сподобалась. Продовжуй працювати.
– Та не хочу я, відпустіть, прошу.
– Зарплату підніму.
– Ні.
– Напишу догану.
– Мені все одно. Я в цій сфері більше не працюватиму.
– Тоді зарплати не чекай.
– Добре.
З газети я таки пішла. Не озираючись. Нічого, щось придумаю.
Їдучи додому в метро, я міркувала, що це на мене найшло і як це з мене полізло стільки правди, коли раніше вона міцно сиділа всередині й не думала потикатися назовні. Дістаючи з сумки книжку, я намацала чек з кав’ярні й мимоволі глянула в нього. Овва! Кава виявилася алкогольною! Горілка? Лікер? Оце новинка! Еліксир правди! А чи змогла б я так без нього? Сама? Чому нам постійно треба якийсь стимулятор, поштовх? Невже не можна змінити власне життя самотужки… Кинувши чек назад в сумку, я завважила свого ведмедика, якого вранці дошила. Узяла, показати дівчатам на роботі… але звільнилася. Видобувши його, заходилася роздивлятися. Аж тут почула над вухом:
– Яка краса! Де ви такий купили? Мені такий дуже треба! Шукаю на подарунок.
Підвівши голову, я побачила милу дівчину, в якої аж очі горіли, коли вона позирала на іграшку.
– Сама пошила. Я шию ведмедиків, і не тільки.
– А чи можна його купити? Я готова просто зараз, – вигукнула дівчина, дістаючи гаманця.
– Та… я не знаю… Самі вирішуйте ціну.
– Незнайомка витягнула кілька великих купюр і простягла мені. Я розумію, що це не його справжня ціна, але благаю, зробіть мені знижку.
Я аж рота роззявила. Та це ж моя місячна зарплата!
– Дякую. Ви впевнені?
– Цілком. Спасибі вам. Яка краса! А скільки у вас таких ще є? У мене знайома відкрила сувенірну крамницю, шукає ексклюзивні вироби.
Отак один ведмедик змінив усе моє життя. Звісно після еліксиру правди. Відтак ведмедиків та й інших іграшок з’явилося в мене чимало. Я робила те, що люблю й заробляла собі на доволі пристойне життя. Мої іграшки розлетілися по крамницях, поїхали навіть закордон. І тепер позирають з вітрин лагідними ґудзиками, запрошуючи перехожих узяти їх із собою.
Дивно, якими зашореними ми часто буваємо… Віддаємо купу часу неулюбленим речам, коли можемо творити щось прекрасне для себе й для інших. Я знайшла себе. Тобто нарешті почула голос власної душі. Сподіваюся, що моя історія надихне когось іще на пошуки власних стежин.
21.08.2016
ID:
815880
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.12.2018 12:07:40
© дата внесення змiн: 01.12.2018 12:07:40
автор: Lee Olherson
Вкажіть причину вашої скарги
|
