Кого звеличити?
Чи тих хто тут ідуть сутулим кроком,
До плащаниць прокрустових рядів,
Що в натовпі вечірніх ліхтарів,
Протискуються до видовищ боком,
Тобі на вихід давши коридор.
Чи контур сонця схилами дахів,
М’яке падіння тіні на обличчя,
Всіх тих хто йдуть між шурхотом птахів,
В запрілих вилогах до скверу, парку притчі.
Можливо руки їх, чи тріщину стіни,
Пусте бароко тьмяного бурштину,
Що хилиться до ніг коли вони,
Розгойдують під місяцем дитину.
Прославити, потрісканий каштан,
В’язке безвітря липового плачу,
Покруччя хмар, червоне око часу,
Тоді дмухнути листям на фонтан,
Що розливає площі срібну чашу.
Стару бруківку? Вигуки дітей,
Лункий обвал високого карнизу,
Чи «Алілую» збуджених очей,
Що дивляться на ці обвали знизу.
Коли пустіють вулиці в тобі,
Кого прославити – чи прозорливість тіні
Твоєї, що сутулиться в горбі,
Шукаючи спочинку. Дух вітрини?
Чи металічний випуск жалюзі,
І кислий запах п’яної машини –
В цій опівнічній випитій красі,
Що хіть одна міської павутини.
Прославити?
Її волосся? Голос? Слово?
Чи не отрутним видастся напій,
Що містом цим, по вулиці одній,
Пройшла вона. Примарою. А в ній,
Відкинулась твоя північна тінь
Безмовна.
коли чисте небо і великий місяць дивуєшся тіні від нього а ще почуваєшся магометанином
на вулиці міста того не відчутно треба аби вулиці вивітрилися з тебе десь на лузі у лісі чи навіть в необлагродженому парку