Шлях пручається, кривиться, тягне весь час за собою,
поки сплячі дерева під небом полегшують шелест.
Ночі тягнуться змієм, стрічаючи духів та предків.
Листя й трави шляхи покривають, мохи над корою
не дають загубитись. У лісі заснув сивий велет,
стереже древній храм, береже духів рідних й далеких.
Серед них я побачив її тіні, обриси, образ
і не зміг відірватись від погляду із глибиною -
так з'їдала мій світ, так жадала мене випивати.
Та чим ближчим я був, то тим далі відходив той обрис,
поза храмом її вже не стало. Яка ж її доля?
Чи може то в мене якесь дивовиддя? Чи втрата?
Прокинувся я вже за лісом, як заспівав жайвір,
а Хорс повернувся до нас, щоби дати нам сили.
І дівчина зникла, і храму нема, й знову вітер
чіпає й хитає дерева. Лишилося жару
ще трохи. Думки мої ніч зачіпала й не змила,
та очі її я зберіг, щоби час їх не витер.
xxiii.vi.mmxvii
