Ти не увійшов у збірку моїх віршів.
Ти не ввійшов, тай не ввійдеш ніколи.
Ти залишишся, назавжди, чимось більшим -
Тим сонцем, що зайде за видноколи.
Та годі, годі! Зупинись!
Можливо доста вже собі брехати!?
Як не йому, то кому колись
Ти позволила ножем по серцю малювати?
Чи не за нього уста щодня молили
І руки в молитві до Бога зносили?
Чи не його губи ти забути не могла?
Чи не в душі його ти берегла?
І коли за вікном снігом землю вкривало,
Серце саме вірші складало.
І в думках лиш він і був.
Та потім неначе з сніжинками згув.
І все зійшло, і ран не видно вже
Лиш шрами собі він збереже.
Та знаєш байдуже, напевно,
Бо знаю, що було то не даремно.
Ти так багатому мене навчив.
Ти вірші писати просив.
Я зроблю, я до всього прислухаюсь,
Хоч скарг немало наслухаюсь.
Та коли сон уже біжить устами,
І розум тихо повиває снами,
Тоді неначе все у мені рветься.
Скажи як оце зоветься?
Та байдуже, мені снігом душу ще тоді замело.
І все те, що там цвіло
Тихенько до раю я відправляю,
А на його місце журбу заселяю.
Ні, я покохаю знову, гірше!
Може через рік чи більше .
Та навиперед казати не хочу,
Може бути, що ще і зіврочу.
