Вона йшла по вулиці і раптом почула свою улюблену мелодію. В старому подертому плащі, у зовсім непривабливому капелюсі вуличний музикант зачаровував слух саме її музикою. Не довго думаючи, дівчина побігла у квітковий магазин і поклала поруч з ним букет квітів. Це було найвищим виявом поваги і захоплення з її боку. Вона пішла повільно вулицею, стараючись прислухатись до улюблених звуків. Раптом щось сталося з музикантом. Він відкинув геть подертий плащ, не потрібний капелюх ... і виявився звичайним юнаком. Хоч звичайним його навряд чи можна було назвати. Він пішов вслід за дівчиною, граючи на скрипці. Куди б вона не йшла, звуки його скрипки не відставали ні на крок. Коли падав дощ, вона підходила до юнака і вони разом, обнявшись, дивилися на наче зачаровані краплі, що витанцьовували неймовірні вальси навколо них. Коли падав сніг, вона сідала за піаніно, а він стояв зі скрипкою біля вікна, а зима спочатку раділа, вибухала своїми емоціями, зачаровувала, потім засинала. Пройшло багато років. На підвіконні лежала скрипка, а піаніно стояло в кутку кімнати. Їх ніхто ніколи звідси не виносив. Пізно ввечері скрипка знову оживала, а клавіші піаніно починали з нею свою нічну розмову. Їх не можна чіпати. Не можна зупиняти музику. Вони заслуговують на свою маленьку вічність.
хто ти, той що до скрипки нахиливсь,
ти чарівник, чи може просто вітер,
чомусь так дуже-дуже зажуривсь,
кладуть всі гроші, я ж покладу квіти ...
дякую
