|
Руки...мені здається я на все життя покохаю твої руки.
Знаєш, якими я їх собі уявляю?
Трохи більші за мої, щоб мої маленькі долоньки відчували себе, мов в будиночку; уявляю їх з виразно видніючими венами, це не моя слабкість, але мрію пальчиками проводити по них аж до твого серця; терплячими, так, саме терплячими, які огортатимуть моє худеньке тільце під час несамовитого плачу ; пристрасними, інколи тваринними, коли аж край як хочеш володіти мною усю ніч, все життя; відвертими, які тягнутимуться до моїх щічок, волосся, скронь без будь-якої причини, бо хочеться;
і найголовніше - моїми..вони дихатимуть мною, живитимуться хронічною божевільністю, невинністю, потрібністю.
Не хочу випивати з тебе всі соки, хочу подарувати своє тепло, хочу поділитись, ощасливити, дати відчуття волі від кайданів вічної самотності.
Чому руки? Бо..вони нагадують щит за який можна сховатись й перезимувати страшний льодовиковий період, безжальні бурі та жорстокий тиск не таких, як ми.
Ми з тобою схожі тим, що до безмежності любимо тишу, обряд творення ідилії; також до чортиків боїмося деградації душі, але ти завжди менше мене боїшся. Іноді таке відчуття, ніби тебе ніщо не лякає ( але це придає мені впевненість у завтрашньому дні) ; чим ще схожі...хм..старомодні, хоча і не старі :), любимо джаз, зарубіжні фільми 90-х, прогулянки з нотками шаленства двох романтиків; не знаю як ти, але хотіла б одного разу провести декілька днів в якомусь маленькому італійському містечку, обожнюю архітектуру, а також гарячу італійську мову. Мрію колись нею заговорити.
Подібні один до одного, але водночас такі різні. Ти у своєму світі, а я - у своєму, але разом створюємо масштабну планету, в якій живемо двоє реалістів - романтиків.
Ти гадаєш, що ми вищі за простих , земних людей ( без ніякої самовпевненості), що ми підкоримо будь-які вершини разом, що наша сила у вірі в нашу спільну мету...
Хочу щось залиши по собі, для тебе. Хочу стати для тебе єдиною, не особливою, ні, а от саме єдиною, хто знав би тебе оголено-відвертим, хоч з вигляду такий холодно-серйозний.
Хоч доля не надто прихильна до мене, але я все ж вірю, що якось вона подарує мені тебе.
Гадаєш, що одуріла? Гадаєш, що варто писати не про таке ... прямодушне, щиросердне?
Можливо. Та відчуваю, що це моє, що йду повільно в правильному напрямку. Ніхто ніколи не зможе мені заборонити писати, а тобто створювати собі щастя.
Виточувати собі крила, малювати любов до слова. В моїх словах немає нічого мудрого чи філософського, немає настанов, порад, а також зарозумілих слів про життя. В них лише серце, моє живе серце..
Відчуваєш його?..
...приклади до нього свої руки..зігрій...
З любов'ю,
Твоя..
ID:
822010
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.01.2019 00:56:18
© дата внесення змiн: 15.12.2020 22:18:02
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
Як завжди - неймовірно відверті, щирі і емоційно сильні рядки 
Приємно читати Ваші твори 
