Густими зморшками пооране чоло
Спрацьовані і мозолясті руки...
Тужливий погляд зачепився за вікно,
Тяжка біда для жінки – страх
розлуки.
Літа примостилися сріблом на плечі,
Горя пелена заслонила очі.
Єдиного свого чека кожен вечір,
В іншім світі милий – вірить
не хоче.
Бо життя усеньке йому
присвятила,
Ним марила, дихала всі ці роки.
Вчителя дружина – його тил і сила,
Надія, опора, любов на віки.
Серця не жаліла, здоров’я і часу,
Віддавала все милому своєму.
Хвилиночці кожній, проведеній разом,
Раділа, немовби раю-Едему.
Стільки було планів, задумів, роботи!..
Мріялося разом бути до кінця.
Раптово ввірвалась вісником скорбота –
Полинув коханий в Небо до Отця.
Заступили хмари сонечко
яскраве, –
Відтепер для жінки почорніли дні.
І вони у вирій злітають роками,
Сердешній здається, що вона у сні.
Прокинеться зранку і все як раніше –
Ріднесенькі очі сміються теплом.
Нема сил терпіти цю розлуку більше...
О, Боже, чому це на яву, не сон?
Не уміє жити без вчителя свого,
Без його ласкавих й виважених слів.
Душа жінки плаче, ридає небога.
Спогади лишились щасливих років...
12.07.2018
Руслана Ставнічук (с)
