Буває настрій, коли хочеться затулити сонце долонею й звести брови так, аби всі побачили , яка ти злюка. Що ти не хочеш бачити сонце, що воно тебе дратує й усі навкруги псують тобі цей день. Не хочеться сьогодні нічого сонячного й життєрадісного. Хочеться чогось запашного і дощового.Показати світові язика, покривитися з нього , з його ідіотських жартів , зробити "покерфейс" типу тобі не смішно і просто піти кудись, не оглядаючись.
Тільки от твої кучері роблять цей момент дуже кумедним. Ці оранжеві панчохи, чорне пальто, короткі бути і оранжевий бірет виділяють образ осінньої маленької мавки. Така вся злюка-бобер. Тримаєш в одній руці цей листочок, найгарніший листочок ( на твою думку) , здіймаєш ногами куряву з пожовклого листя на асфальті і готова й справді купатись в цьому золоті осені. Ходиш, крутишся , відкриваєш небу усі мрії й думки...згадуєш його...
Береш телефон в руки,знаходиш потрібне тобі ім'я, бачиш , що нуль повідомлень...кляті телефони. Хай би вас чорт побрав! От раніше навіть і не думали про те. щоб на вулиці посеред парку в телефони глядіти, а ти ба що видумали, тепер і настрій псують , і сльози навертаються на душу. Той рідний номер не набирає, бо не хоче мати з тобою ніякого діла, а ти наївна дурепа просто втикаєш в неживий екран й чекаєш. Чого чекає? Щастя?Чуда? Безсмертності? Квиток на Балі? Чого ти очікуєш?
Очікування- це найжорстокіше катування серця й мозку. Ти готова відректись від своїх друзів, рідних, бо все дратує і в голові одне " чекати. чекати , чекати"
Ця дитяча наївність від тебе нікуди не дівається, хоч ти і добренько дуєш губки і Пишеш вірші в трамваї, слухаючи музику. Дехто оглядається на тебе, дехне не звертає уваги, а декого ти навіть надихаєш. В мріях в тебе тарабанить холодний дощ і гарне романтичне оповідання. яке запам'ятали б усі і надовго.
Ти зриваєш один аркуш паперу, другий. третій...не твій сьогодні день
Знову дивишся в телефон й засмучуєшся, не побачивши від нього навіть якогось намагання зв'язатися з тобою. Білі кучері ровіюються через маленький потік повітря, який підкрадається з маленької віконної щилинки. Лице стає напруженим,а очі сверлять ту щілинку до тріску.
Проклинала той чоловічий рід ще довго, не розуміла, чому . коли кохаєш думки вирують тільки навколо однієї людини. А може , наприклад, хочеться думати про слона й про їхнє сімейне подружжя , а не про цього ідіота, якому лінь навіть запитати " як пройшов твій день"?
А він проходить препогано, бо в ньому не було його і дощу. Тільки сонце засліплювало чорняві очі , через що захотілось сховатись кудись в підземелля. День проходив по - осінньому байдужо ...цей день провів тебе аж до самого під'їзду, аж до самої квартири , де ти побачила на порозі квіти ( улюблені піони) й маленьку листівку з написом " Мені тебе не вистачало".
Чудова проза!Прекрасне закінчення твору! 
