– Заграй, маестро, нагадай літа світання.
Хай скрипка й серце журно плачуть в унісон.
В магічних зливах ностальгійного звучання,
Полину в юність, що розтанула, мов сон.
Із тихим шелестом сумного падолисту,
Нехай мелодія летить в осяйну даль.
А я пройдусь старими вулицями міста,
По тих стежках, де не блукала ще печаль.
Знайду знайомий парк, завіяний вітрами.
З роками, певно, він розрісся й загустів.
В туманах сивих обійму старі каштани,
Самотню лавку, що змарніла від дощів.
Посиджу мовчки, прочинивши парасолю.
І зовсім байдуже, що раптом задощить.
Адже тут рідне і знайоме все до болю.
З минулим з'єднує, забута в часі, нить.
Нехай мережить сумом пані ностальгія,
Не відпускаючи від себе ні на мить.
Підступно спогадами марить, струменіє,
Сльозою потайки зажурено бринить.
– Не зупиняй, маестро, музики звучання!
Хай скрипка й серце журно плачуть в унісон.
В пташиних звуках голосного щебетання
Полину в юність, що розтанула, мов сон.
06. 10. 2018 Л. Маковей (Л. Сахмак)
