А завтра вона поїде, залишиться тільки стук
у серці... А ще прощання очей і тремтливих рук.
І острах, такий таємний, не вицідиш на-гора.
Життя, о життя! Здається, подекути, що то - гра...
Здається, бува, що днина, як вигадані плаї.
Та ба що думки, мов оси, як хижі, густі рої.
Втекти-не втечеш, не годен. І змиришся, треба так,
покотиться по дорозі не вартий вже ніц мідяк.
О, Боже, якби то сила на крила не там, десь тут!
Якби відшукати в стрісі заховану часом суть,
загублену сонцем ношу - ласкавого цвіркуна,
тоді б не тяжи́ли думку прийдешні сніги, зима.
Бо завтра вона поїде, сказала, що до Рі'здва,
коли зазирати стануть у вікна нові дива,
коли у пахучім сіні народиться день ясний,
аби навернути стежку засніжену до весни...
18.09.18 р.
