|
Андрійко,якому тільки но виповнилося десять рочків,понад усе любив грати у футбол,цей рудий та невгамовний хлопчина міг цілий день пробігати з м'ячем не знаючи втоми.Він мріяв,стати відомим футболістом і прославить Україну на весь світ.
Та поки що,цьому не судилося стати.В їх двері постукала страшна та жорстока війна АТО. В селі Піщане,де він мешкав,почалися страшні,жалюгідні, обстріли,плач людей ,що втрачали домівки ,рідних, було чутно всюди.Батьки,які понад усе любили свого сина ,вирішили відправити його до рідної тітки в Харків.Аби він не бачив страхіть війни і не травмував психіку.
Тітка ніколи не любила Андрійка і не поважала його батьків.Та подружжя було змушене відравити хлопчатко подалі від війни.Так минали нескінченні дні,Оксана Михайлівна примушувала Андрійка робити всі хатні справи:мити підлогу,посуд,виносити сміття.Жінка ворожо дивилась у бік хлопчини,рахувала кожен кусень хліба,який брав Андрій.
-Зачекай,зачекай,приїдуть твої батьки і за все мені відплатять.І за мої витрати на тебе,і за харчі,і за кімнату,що я тобі віддала для спання.
-Тітко,мої мама й тато на Сході, там війна і я,навіть,не знаю де вони і що з ними?
-Твої батьки на війні? Ці нещасні алкоголіки?Вони давно вже забули про тебе!
-Я не вірю Вам,мої батьки не алкоголіки,вони від війни вже посивіли,але врятували мене!
Так минали місяці,а Андрійка ніхто не забирав.
Серце дитини було не на місці.Потайки він збирав речі,поки тітка не бачила взяв три шматки хліба,копілку ,в яку кидав кишенькові гроші і відправився в далеку і невідому дорогу додому.
Маленькі,втомлені ніжки йшли невідомо куди,просто за покликом сміливого дитячого сердечка.Минуло сім довгих днів ,поки він не побачив своє село,а вірніше те,що від нього залишилось.Хпопчик закричав і помчав щосили ,неначе в нього виросли крила .Він біг не тямлячись від щастя.Маленькі,брудні рученята опустились,з очей потекли сльози,коли він побачив свій двір.
-Мамо,таточку — закричав він.
Та ніхто не озивався.Будинок був зруйнований , від улюбленої яблунки лишився обгорілий пень.Він впав на коліна,притулився голівкою до рідної землі і гірко-гірко заплакав.
Тихий та жалісний плач Андрійка почув дідусь Михайло,що йшов додому,опираючись на паличку.
Старенький тихо схилився над маленьким ,виснаженим тільцем.Дідусь в блакитних очах рудого хлопчати,побачив маленького себе:він так сама в 1947 році лишився сиротою,коли від голоду померли його батьки.
Тим часом Андрій ,притулившись до дідуся заснув.Старенький Михайло взяв його на руки і пішов додому.
Хлопчина став йому за внука,дідо віддавав йому все,що міг:і солодощі,і м'яч,і любов та турботу,яку хлопчина так рано втратив.
Минав час,дід з Андрійком переїхали до Львова,хлопчик ріс на втіху старенькому,згодом він пішов знову до школи,грав у футбол.
А одного разу сказав дідусеві! - Я обіцяв мамі й таткові стати футболістом!
-Станеш рідненький і вони тобою дуже пишатимуться!
Будьте добрішими, не забувайте про дітей, які тільки починають жити... Ніхто не знає, що з нами станеться через хвилину.. Цінуйте життя і бережіть дітей, бо вони ангелочки,що дають сили всім нам, й абсолютно неважливо чиї діти,адже чужих дітей не буває!!!!
ID:
806101
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 09.09.2018 20:53:34
© дата внесення змiн: 09.09.2018 20:53:34
автор: Лілія Левицька
Вкажіть причину вашої скарги
|
