Вірші, мов трави, мають запах,
Свій неповторний аромат,
В одних спочинеш, наче в маках,
Немов забрів у райський сад.
А інші - мають гострий трунок,
Наче полин чи сон-трава,
І в тих знайдеш собі притулок,
Коли гнітить тебе журба.
Є, вкриті ранньою росою,
Мов ті волошки польові,
А є вірші, що пахнуть кров’ю,
Мов прокляті, мов неживі.
В них влита заздрощів отрута,
І дар любові в них згаса,
І кличе рвати честі пута
Їх Люциферова краса!
Вони — породження химери,
Над ними чорна благодать,
І ікла хижої пантери
Із них безжалісно стирчать.
В них заклики немилосердні,
Мов у долоні ті гвіздки,
І б’ють, як черги кулеметні,
На площі в натовп їх рядки!
І кожен геній свого часу
Зміїний зазнає укус...
Та горе тому віршомазу,
Що розпалив вогонь спокус!
