Симплока (грецьк. symphloke — сплетіння) — це стилістична фігура, яка полягає в повторі початкових і заключних слів одного текстового уривка в наступному уривку; вид лексичного повтору.
С. сходить до традицій античної риторики використання повторів для художньої виразності мовлення.
У давньоримському творі невідомого автора «Риторика для Гереннія» С. позначає повтор початкового слова із частим зверненням до кінцевого слова. Великий римський оратор Квінтіліан відзначав, що в прийомі одночасно повторюються початкові й кінцеві слова. В античності фігура називалася охопленням.
Залежно від розташування повторюваних слів у мовних уривках розрізняють два зворотних види симплоки. Перший вид — це повтор початкових і заключних слів суміжних мовних уривків, під час якого середина варіюється.
У віршуванні прийом являє собою поєднання анафори та епіфори (анаепіфора, епанафора). Така форма С. широко представлена у фольклорі (билини, ліричні народні пісні):
Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?
Чи не ті ж мене стрілки яничарки постріляли, що і вас?
В авторській поезії зустрічається рідше. Зразки композиційного прийому присутні у творчості М. І. Цвєтаєвої («Очі").
Одним із видів С. є Мезодіплосіс — словесний повтор в середині суміжних частин тексту, коли початок і кінець довільні. Лексичні повтори такого роду вживали російські поети ХХ ст., зокрема В. В. Маяковський («Про це»):
В этой теме,
и личной
и мелкой,
перепетой не раз
и не пять,
я кружил поэтической белкой
и хочу кружиться опять.
Стилістичний прийом С. застосовують для художньої виразності, емоційного забарвлення, виділення основних елементів мови.
У художній літературі симплока часто поєднується із паралелізмом, внаслідок чого лексичний повтор ускладнюється: тотожні слова розташовані в сусідніх частинах тексту, створюють цілісний поетичний образ.
Другий вид С., характерний для авторської поезії, може поєднуватися із хіазмом: при ідентичній середині словесних рядів смислова послідовність початкових і заключних слів змінюється хрестоподібним способом.
Симплока — складна синтаксична конструкція, в якій гармонійно звучать анафора з епіфорою.
В українській літературі С. знаходимо в поезії М.Вінграновського:
Я сьогодні не прийду додому —
Де я?
Я сьогодні в Київ не приїду —
Де я?
Я сьогодні не дивлюсь на тебе —
Де я?
Я сьогодні — вчора й позавчора —
Де я?
