Закохалася зоря в роси вечорові,
І шепоче ніжно Вітру пісні колискові.
А той Вітер – розбишака: не вщухає, не чує,
То танцює гопака, то в клунях ночує.
То на кобзі, мов сліпий, страждальне, заграє,
Ще й дощами сльози ллє,
Й верби у гаї, до землі все пригинає,
Та про щось своє, стиха в них питає.
Ой ти , Вітре - небораче, що спокою не знаєш,
Певно когось від душі давно ти кохаєш?
То іди за край землі, з нашої країни
Може там кохану свою знайдеш серед чужини.
Задумався Вітер, сумно тополею хитає.
- На чужиночці коханої моєї немає!
Живе десь у цьому краї мила дівчина,
Люба мені від душі тільки Україна!
Ще здавна так повелося, Як Дніпро ревіло,
Як порогами Воля виром дужо гомоніла
Як степами до сонця сокіл злітав височенько
Покохав тоді України ріднеє серденько!
За душу її добру та веселу, таланти від Бога,
Та за те, що у Світі стоїть вона гордо та одиноко,
Усі на неї із заздрістю палко зазирають.
Не кохаючи до шлюбу силою закликають.
Утомилася від зради та в селі сховалась.
Та дівчина-Україна й в мене закохалась.
Волю мою й силу духу відчула душею.
І за те я Україну підніму над Землею!
А хто буде перечити – силу мою відчує
Як не буде правди в серці – в землі заночує