Гриціан Загарбузянський:
(Нотатки Хуторянського Філософа)
«Відлуння Вічності»
Частина І:
* * *
Отче наш, Дажбоже,
Що на Небі є,--
Славиться вовіки
Хай Ім’я Твоє!
Хай Твої Щедроти,
Ласка Золота
Будуть з нашим Родом
Вічнії Літа!
Хай з Небес високих
Вічно нам Сія
Світла Твоя Мудрість
І Любов Твоя!!!
* * *
Зішли нам, Дажбоже,
Щодення погоже,
Здоров’я і сили,
І втіхи на ложе,--
І щедрого Хліба
До нашого столу,--
І нашому Роду—
Щасливую Долю!!!
* * *
Бог—це Любов,
А Любов—це Життя,
А Життя—це Дорога
До Бога!
* * *
Казочок про Бога—безліч,
Та не певна жодна…
Неуявне уявляти
Можна як завгодно!
* * *
Створив нас—Бог-Творець…
А хто—Творця?
Хто був Йому за Матір чи Отця?
І хто створив того Отця чи Матір?
…Немає Таємницям цим кінця!!!
* * *
Річ у речі, тайна в тайні—
І отак росте в Безмеж:
Осягай Її хоч Вічність---
Всеодно не осягнеш!
* * *
Пишний Зоряний Огром—
Золотий Творця Хором…
Та нікому не відомо—
Де краї цього Хорома?
* * *
Де одне щось кінчається—
Інше щось починається…
Скажи, Генію Вченості,--
Де кінець Нескінченності?!
* * *
Ніхто не знає меж Буття,
Де сяє Боже Сяяття…
А все, що досі ми пізнали,--
Є лиш дитяче лепеття!
* * *
Дажбог чи Єгова,
Крішна чи Аллах,--
Хто б не був той Первень,
Що в усіх тілах,--
Всеодно про Нього
Ми ні-ніц не знаєм,
І не маєм тями
У Його ділах!!!
* * *
Таємниця Космосу—
Мов грайса любна:
Тайна в Тайну входить—
Тайну зачина…
* * *
Менша Таємниця—в більшій Таємниці…
Не сягнуть нам, Браття, дна у цій Криниці!!!
* * *
Як в золотому лоні Неньки
Не бачить Матері Дитя,--
Отак і нам невидні збоку
Величні обриси Буття…
* * *
Що зором збоку є осяжне—
Те й осягли людські Уми,
А Вічність—ні, бо вийти з Неї
Не в змозі ми, не в змозі ми!
* * *
В неосяжну даль Часу й Простору,
Де ми є лиш пил Макрокосмосу,
В Таємницю їх Яснозірую—
Вірую!
В незбагненну суть Нескінченності,
В сліпоту всіх Знань та Ученості,
І зусиль усіх марність щирую—
Вірую!
І в Твоє добро, Боже Праведний,
Що Один Душі є Розрадою,
Де своєю всяк міря мірою,--
Вірую!!!
* * *
У Космічній круговерті,
Де панує вічний Час,
Наші зродини і смерті—
Все залежить не від нас:
Наші радощі і біди,
Нашу святість і гріхи,
Всі спонуки—все нам Звідти
Начакловують Зірки…
І намарні всі надії
Нашим Розумом спізнать—
Ким задумано цю Дію
І допоки Їй тривать…
* * *
На Сузір’я дивимось бентежно
У жаді Пізнання повсякчас:
Бачимо—межне, але Безмежне—
Браму цю зачинено для нас!!!
* * *
Тицяємось в Зоряне Безмежжя,
Мовби кошенята ті сліпі,--
І, неначе Маминого перса,
Істини шукаємо собі…
Між Добра і Зла, між Дня і Ночі,--
Прагнем відмести все Темне й Зле,--
Бо ж не зрять полудні наші очі,
Що Усе це—є Одне Ціле!!!
* * *
Що ми, Браття, можем знати
Про Космічну Неосяж,--
Коли й глиб Душі своєї
Не осягне Розум наш?
Не сягнуть нам дна Безодні,
Не збагнути Тайн Світів:
Ми й цю Мить пізнать не годні,
А вже Вічність—поготів!!!
* * *
Мале—у більшому, а більше,
Відтак—в ще більшому, а те—
Так само далі—в Нескінченність,
У Неосяжжя Золоте…
І це і є та Вічна Тайна,
Отой Божественний Секрет,
Що марно прагнем розгадати—
З Непізнаванним Тет-а-Тет…
* * *
Незупинне—не зупиниш,
Неминуче---не минеш,
І ніколи не осягнеш
Те, чому немає меж…
* * *
Живі учасники і свідки
Земного щастя і біди,--
Ми вийшли з краю Хтозназвідки—
Й мандруєм в край Хтознакуди…
* * *
До Обрію! До Обрію!
Усі розради—Там!
Одвіт на всі питання,
Поставлені Життям,
Усі Там гойні ліки
Й рятунок од Біди…
До Обрію, до Обрію,--
Поки живий—іди!!!
* * *
Золоті фантоми Ірреалу,
Мрій-фантазій візери сяйні…
Сто світів, невидимих Загалу,
Виграють щомиті у мені!
Тіло—на землі, немов у кліті,
А Душа—у синяві пірна…
Що ж бо є реальніше в цім Світі:
Фізис—чи Ідея просяжна?!
* * *
Бог—то Фізис, чи Ідея?—
Не осягне мисль моя…
Я не знаю, Друже, де я,--
Й де той Світ, в якому я?
Де Душі шукати Раю,
Перед чим клонитись ниць?
Я неначе щось і знаю—
І не знаю ані-ніц…
Десь я в чомусь на початку,
Чи на самому краю,--
Заповитий в безіменну
Мікроатомність свою?
Я кудись від себе лину—
Чи до себе відстань тну,--
Я народжуюсь чи гину
Цеї миті?—Не збагну…
В нескінченному потоці
Умирань і Воскресань—
Це симфонія Загину—
Чи Життя бучна Ясань?!
* * *
Якщо в Безмежжя межі є,--
Який за ними Світ жиє?
А, як нема тих меж,--то де ж
Перебуває ця Безмеж?!
* * *
Я дивлюсь в небесну
Неосяж велику:
Там Світів без краю
І Зірок без ліку,
Там—у Тайні Тайна,
Позасвіть глибока…
Зазирнуть би в Неї
Хоч краєчком ока!
* * *
Золота Нірвана—
Глиб непізнаванна,
І фантасма Раю—
Таїна без краю…
Бог—це надуявна
Вічна Неосяж,
Що пізнать не годен
Вбогий Розум наш!
* * *
Мерехтять Зірки в пітьмі Космічній
І Сонця киплять, як жовта мідь…
Намалюйте, Браття, мені Вічність:
Хочу я Безмежне зрозуміть!
* * *
Намалюй мені Вічність
І Безмежність безкраю,
Намалюй Нескінченність
Позазірних Світів,--
Намалюй мені, прошу,
Вічну Тайну Дажбожу,--
Все, що знать я не можу,--
Але знати б хотів!
* * *
Блискоче Зірками
Безодня німа:
В її Неосяжжі
Нас майже нема…
Ми—порох мікронний,
І майже не чуть—
Як Вічності струми
Нам в жилах течуть…
* * *
Дивимось на Зорі—
І не знаєм: де ми?
Може там, в Зазір’ї—
Золоті Едеми?
Якщо є Безмежжю
Десь кінці-краї,--
Чень, Світів ще більших
Там цвітуть рої?!
* * *
Зорі—дивляться на нас,
Ми—на Зорі:
Не збагнуть нам їх Світи
Неозорі!!!
* * *
Де Останні Кордони—
Ми не маєм Знаття:
Лоно Смерті бездонне,--
Як і лоно Життя!
* * *
Всі таємниці Вічності
Ми, браття, зрозуміємо,--
Як золотого Обрію
Дістатися зуміємо!
* * *
Якби схопити Обрій
За золоте крило,--
Усе би зрозумілим
Для нас тоді було!
* * *
Прагнем Космос осягнуть,
Повні палу марного,--
Хоч не в змозі ми збагнуть
І Елементарного!
* * *
Якби ж збагнути Незбагненне,
У Непроникне зазирнуть,
Порахувати Незліченне
І Неосяжне осягнуть!!!
* * *
Глянеш в Зоряні Висоти—
І Душа тобі щемить:
Це для нас минає Вічність,
А для них—всього лиш Мить!!!
* * *
Ніхто не знає—хто є той Велет,
Що під Зірками шляхи нам стелить,
Що нам стодив’ям Світів сяйнує,--
Все Суще творить—і все руйнує…
* * *
Не дано війти нам, Браття,
В Золотих Таїн Чертог:
Все, що є,--створилось Богом,--
Але Ким створився Бог?
Той Творець—є Бог для Бога,
І, либонь, над Ним є Бог…
Ні, таки—Непереступний
Золотих Таїн Чертог!—
Бо, як Обрій Недосяжний,
Все тікає Він у даль…
…Та, можливо, це й на краще:
Мало Знань—мала й Печаль!!!
* * *
Далі Обрію не зайдеш,--
Скільки Світом не ходи,
Неіснуюче—не знайдеш,
Скільки Душу не труди,--
Неспізнанне—не спізнаєш,
Незбагненне—не збагнеш,
І ніколи не осягнеш
Те, чому немає Меж…
* * * Валерію Брюсову—Автору «Мир Електрона»
Де межі Простору і Часу?
А там, за ними,--що за Світ?
Яке Життя його окраса,
Яких Квіток чарівний Квіт?
Можливо, Там усе, як Тута,
І тільки збільшене Стокрот,--
І ясноокі ходять Люди
Тим Світом, сповненим щедрот?
І, може, все те Неосяжжя,
Незнаних нами повне Див,--
Всього лиш Атом найдрібніший
Ще неосяжніших Світів?!
* * *
Цей Шлях Предковічний…
Звідкіль він біжить?
В які поспішає Світи неозорі?
Під вічними Зорями—вічно б і жить!
Та в Світі, мій Друже,
Не вічні і Зорі…
* * *
Як би ми не вглиблювали зір
У Космічний синій Неозір,--
А ніколи нам не розгадати
Тайни діамантових Сузір…
* * *
Ніхто з нас Вічність не розвіда:
Мільйони літ Їй—ніпощо!
Ніщо для Неї наші біди,
Тріумфи й радощі—Ніщо!
* * *
Ця зелена Земля—мавзолей наш і ложе:
Заснемо—і наш слід змиє Мудрим дощем…
Все, що з нами було,--десь із кимось було вже,
Все, що з нами було,--буде з кимось іще…
* * *
Життя собі тече, у змінах ненастанне,
І поглинає все ненаситимий Час…
Ми Тут ще є живі,--а завтра нас не стане,
А Десь—і не було, й нема, й не буде нас!
* * *
Тьми і Сонця вічний напечаток
На шляху, де Смерть—всьому вінець:
Невідомо,--де його Початок,
Невідомо,--де його Кінець…
* * *
Все проминає, все зотліває…
Жаль мою Душу оповиває:
Хочеться Серцю Вічної Казки—
Вічної Музики, Вічної Ласки!
* * *
В космічних безмежжях немає могил:
Лиш чорні уламки та зоряний пил…
Кружля безіменно в просторах Світів
Печальне Відлуння колишніх Життів…
* * *
Десь на перехрещеннях
Випадку і Фатуму
Вибухають Всесвіти,
Кришачись на Атоми,--
Гаснуть і спалахують
Золоті Сонця—
І нема тій Оргії
Краю і кінця,--
І кружляють в Космосі
Зоряні пили,
Що колись Планетами
Й Людствами були…
* * *
Усе минає, все минає,
Все безмір Часу поглинає:
Падуть всі царства і царі,
І гинуть Зорі угорі…
Коли й Планетам б’є година,--
То що у Всесвітах Людина?!—
Всі наші радощі і болі—
Ясини з Вічності лиш кволі!
* * *
Сяють в небі Сузір’я предивні—
Таємничі далекі Світи:
Безліч літ уже Розум Людини
Поривається їх осягти…
Та чи годен протнути він шати
Віковічної Тайни Творця,
Як прокльовує дзьобик Пташати
Золоту шкаралупу Яйця?!
* * *
Щоб Безмежність уявити,--
Треба межі Їй знайти!
Якщо ж межі є,--то знову
Поза ними ще Світи,--
І не знайдеш меж останніх—
Скільки Розум не карай:
Таємниця—в Таємниці,--
І Множинність у Безкрай!
* * *
В таємничій прозорості ночі
До Зірок ми підводимо очі:
Все чекаємо голосу Бога,--
Але так і не чуєм нічого…
Хто ми? Де ми?—
На Вічні Питання
Вічна Відповідь з Неба—
Мовчання!
* * *
Ми всі—лиш Атоми й Глюони
Неосягненного ЧОГОСЬ,--
Те ж вічне ЩОСЬ іще нікому
Побачить збоку не вдалось…
* * *
Що зором збоку є осяжне,--
Те й осягли людські Уми…
А Вічність—ні, бо вийти з Неї
Не в змозі ми, не в змозі ми!
* * *
Не бачить Моря усього—
Лиш відчува морська Краплина…
Так і Космічних Макромеж
Не в змозі бачити Людина…
* * *
Тайни Вічності, Панове,
Не збагнути нам повік:
Для прив’язаних у Часі
То є Розуму тупик!
* * *
В нічнім небі—ряснозоро,
Неосяжно, неозоро:
Вабить Розум, Душу кличе
Це Безмежжя Таємниче…
* * *
Кружляють Всесвіти в танку
Гармонії і грації…
Мільйон про Бога є казок—
В якій шукати рації?
Хіба на цій Планеті жив
Хоча б один Пророк,
Який збагнув би Таїну
Божественних Зірок?!
* * *
Сяють Небеса в Сузір’ях—Злотах,
А Душа Людська—щемить невтішно:
Незатишно нам у тлінних плотях,
В зоряних безмежжях незатишно…
* * *
Вироста в Неосяж
Золотий Велесвіт,
А ми в ньому—лиш пил,
Хутков’янучий цвіт!
Де джерела Буття,
Його межі чи дно—
Нам ніколи того
Осягнуть не дано!
* * *
Ніхто не знає—скільки
У Вічності століть,
І скільки за світами
Таємних позасвіть,--
І в засвітах тих дивних
Що є й чого нема—
Нічий на світі розум
Того не обійма…
* * *
Безліч років ми гадаєм,
А не знаєм досі все ж
Де початок всіх початків
І межа всіх сущих меж,
І не годні ми збагнути
Вічну Тайну,--хай їй грець!—
Де стоїть Світів Майстерня
І який її Творець…
* * *
Хто ми? Де ми? І те Десь—
В Чім перебуває?
Ні розумний, ні дурний
Ніц про те не знає,--
Казочками про Едем
Тішимось, як діти,--
А світи в світах яскрять,
Наче самоцвіти…
* * *
І лет планет, і блиск зірниць—
Ми все спостерігаємо,--
І безліч знаємо дрібниць,
Великого ж—не знаємо!
* * *
Я—хто? Я—де? А щось те—в чому?—
Штрикаю зором синю ніч:
Стою віки, мов перед Сфінксом,
З Непізнаванним віч-на-віч…
* * *
О, безмеж глибин зазірних!
Де початки? Де краї?—
Загубились в Неосяжжі
Думи знічені мої…
* * *
Тайна Вічності—пітьма:
Не для нашого Ума!
* * *
Ув Океана Вічності—
Ні берегів, ні дна,--
І де перебуває він—
Ніхто того не зна,
Ніхто того не відає
Де край усім краям…
Тож не гадай, а пий собі,
Як радив ще Хайям!
* * *
Світи—в світах ще більших,
І так—у Неосяж…
І не охопить краю
Ні зір, ні розум наш…
І усміхнеться Вічність
На марний труд людей,
Як Мати—на наївних
Допитливих дітей…
* * *
Ми в цім Світі не новатори,--
Нам такого не дано,--
Лиш нові інтерпретатори
Пережитого давно,--
І дарма свій ум тривожимо
У жаді пізнати Суть:
Ми обмежені—й не можемо
Неосяжне осягнуть!
* * *
Кличу в Космос: «Де Ти, Боже?»--
Гине в засвітах луна…
Неосяжність, Неуявність,
Незбагненна Таїна!
* * *
Дивимось у Космос—
І не знаєм: де ми?
Може, в тих безмежжях—
Золоті Едеми?
Може, з них так само
Люди чи боги
Дивляться на наші
Дальні береги?
* * *
Неосяжжя… І ти в ньому—Атом…
Незбагненність. Приреченість. Фатум…
* * *
Зоряне безмежжя,--
Мовчазна яса,--
І ми в його лоні,
Мов тремка роса…
* * *
Безмежний Космос—німа яса…
І ти—краплинка, тремка роса…
* * *
Перед Тайною Бога
Всі ми хилимось ниць,
Бо вона заповита
Ще в мільйон таємниць:
Легше пішки весь Космос
Обійти навпрошки,--
Аніж злущити з Неї
Золоті пелюшки…
* * *
Не було іще на цій планеті,
Та й повік не буде мудреця,
Що спинив би Час у вічнім леті—
І збагнув би Вічність до кінця,
Не було такого, та й не буде,
Хто би осягнуть зумів як слід
Це, в мільйон таїн сповите, Чудо—
Неосяжний Божий Дивосвіт…
* * *
Чим більше пізнаєш—тим менше знаєш…
Ховають Тайну зоряні світи,
Як обриси—гора: чим вона ближче,--
Тим її важче зором осягти…
* * *
Не один мудрак з давен-прадавніх
Над книжками світу шию гнув:
Тлумачів Незнаного багато,--
Та ніхто Його не осягнув!
* * *
Чи то обручка золота—
Чи то рожевий лотос…
Ніхто не знає—чим він є—
Цей веледивний Космос,--
Ніхто не знає—де і в чім
Все Суще пробуває,
І що є Часу вічноплин—
І скільки він триває…
* * *
Десь спалахують Сонця і згасають,
Гинуть Зоряні світи й воскресають…
Нас глибінь мільйонів літ поглинає,--
А для Вічності—лиш мить проминає…
* * *
Мерехтять планет рої
В гармонійному хаосі,--
Де ж його кінці-краї—
Ми не знаємо і досі…
* * *
Всесвіт—скринька множини:
Менша річ—у більшій речі…
Де ж кінчаються вони—
Не дано нам знать, до речі!
* * *
О, безмежний Космос
Повний зоряниць,--
Неосяжна Скриня
Вічних Таємниць!
* * *
Все—відносно, все—непевно…
І не знаєм: де ми? Хто ми?
Й незбагненна ця Космічна
Глиб німа—чи не німа?—
Певне—те, що народились
І помрем одного разу,--
І нічого,--більш нічого!—
В світі певного нема…
* * *
Що там—у Зазір’я потайних огромах:
Походжає Бозя в золотих хоромах?
Чи золотокосих зграйка Аеліт
Кидає, мов кульку, наш маленький Світ?!
* * *
Пнемося в Небо ми думками:
Ну, що там, справді, за Зірками?—
Глибінь пітьми,--чи юний Світ
Зорянооких Аеліт?!
* * *
Вірю в Бога, як у Тайну,--
Бо не знаю хто Він є:
Якщо сам Він Вічносущий,--
Хто життя Йому дає?!
* * *
Нескінченне, Вічне, Неосяжне,
Незбагненне,--як його збагнуть?
Зрозуміти як і осягнути
Те, чого не можна Осягнуть?!
* * *
Ніхто не розкрив ще Творця Таїну,--
Це Диво єдино насправжнє…
Я все зрозумію,--якщо осягну
Одвік –і повік Неосяжне!!!
* * *
Безмежжя Космосу над нами
Сяйнують Зорями и Сонцями,--
І ми усі у тому лоні,
В енергетичному полоні,
В пручаннях марних, Світе мій,--
Мов Лаокоон зі синами
В обіймах нездоланних Змій…
* * *
На Сонці десь, нуртуючи,
Киплять протуберанці…
А на Землі,--бунтуючи,
Скипають Голодранці:
Всі війни и революції,
Всі катаклізми Світу—
Усе то впливи Зоряні,
Усе спонуки Звідти…
* * *
Йдуть на Сонці химерні реакції…
А в нас Тут—революції, акції,
А в нас Тут—веремія віки:
То потопи, то льодовики…
…А як вигасне Сонечко наше—
То й життя нам урветься назавше…
* * *
Ми живемо—поки Планета наша
Кружля в зеленім Поясі Життя…
А там—колись настане інша Ера:
В Смугу Життя увійде вже Венера,--
А наша Мати у Космічнім лоні
Опиниться на мертвій оболоні—
Знеживиться й навіки захолоне…
* * *
Що робить з нами вікоплинний Час!
Те саме Він же робить і з Зірками,
Що золотими гронами над нами
Сяйнують, сумно дивлячись на нас…
* * *
Цей Велесвіт—і ми, і Зорі,--
Усе триває в цім Просторі,--
Та все ковтає Час, мов звір…
…І через безліч літ настане
Та Мить гірка, коли не стане
Ні нас, ні цих сяйливих Зір…
* * *
Неосяжна Вічність—це Величне
Незбагненно-дивне Божество:
Самовіднароджуване вічно—
Й самопожираюче Єство…
* * *
Падають додолу
Золоті ранети…
Загасають в Небі
Золоті планети…
Чи хто помічає
У Мегапросторі
Ці фатальні втрати,
Ці загаслі Зорі?
* * *
Оскільки Бог—для Всіх Єдиний,--
Смішні догмати різних Вір:
Вони—лиш привід лютих Воєн,
Де бенкетує Людозвір…
* * *
Датою Народин та датою Смерті
Ми в Життя жорстоке Долею заперті:
Довго треба нидіть, довго Волі ждати
В цій Халепі Вічній, замкненій в Дві Дати…
* * *
Довго ласки Неба
Мусимо чекати…
Та жалів не треба
На Душі плекати!
Як водою—ряска,
Все пролине тихо:
Проминеться Щастя,
Проминеться й Лихо!
* * *
Плине Час—куди і звідки?—
Незбагненне Диво сутнє:
Ми—з Майбутнього –в Минуле,
Чи з Минулого—в Майбутнє?!
* * *
…І вовік,--де тільки сяє
Неба Зоряний огром,--
Нерозлучні Щастя з Лихом,
Нерозлучні Зло з Добром…
* * *
Про Зло й Добро яса—лукава:
Не розлучитись вічно Їм!
Зі Злом боротись—марна справа:
Воно—у Твориві самім!!!
* * *
Вічне Зло не можна знищить,--
Але зменшити—можливо,
І Добро повік не вбити,--
Якщо множити його!
* * *
Добро і Зло, як День і Ніч,
Одвік царюють на Планеті…
І незбориме жодне з них,--
Як незупинний Час у леті…
І ти, натомлений, збагнеш,
Сягнувши Вічного Порога,
Що і Добро, і Зло—то Є
Лиш два Лиця Одного Бога!
* * *
Все ляже прахом… Але з праху
Ми знову творимо Красу,--
Аби розважить собі Душу
І звеселить земну Ясу,--
Аби життя своє коротке,--
Оцю солодку, звабну Мить,--
Хоч на часиночку єдину
Безсмертя Сяйвом Осінить…
* * *
Щастя—Птах, що жоден не спіймає,--
І зусилля тратити—дарма:
Щастя—завше те, чого немає,
Добре—завше там, де нас нема!
* * *
Живе Душа з пожади доброї
Опанувать нові Світи…
На золоті сяйливі Обрії
Ми вічно мусимо іти—
До все далекої-звабливої,
Все недосяжної Мети!
* * *
Нема у Світі сталості,
Бо кожна мить сплива,
Нема у Світі старості,
Бо Юність—все жива!
Нема межі в Безмежності,
Бо,--скільки глянеш,--даль
Перетіка з бентежності
У зоряну Печаль…
* * *
Нам не дано побачити-збагнуть
Всього, що в Світі діється сьогодні…
І де нам, Браття, Вічність осягнуть,--
Якщо і Миті ми спізнать не годні!
* * *
Аверс—Бог, а реверс—Чорт…
Світ—одна Монета:
Нероздільні Зло й Добро
На оцій Планеті…
Так задумано одвік,
Так в усій Природі:
Все, що зверху добрим є,--
Є лихим насподі…
І в печаль перероста
Наша кожна втіха…
Нема лиха без добра—
І добра без лиха!
* * *
Позаяк, Великий Боже,
Всі до Риму йдуть путі,--
Кожен біситься, як може,
В цім розбещенім житті:
Той—прибемкався на владі,
Той—звихнувся на грошах,
Той—у сексі ловить радість,
Наче східний падишах,
Той—цілує, той—катує,
Той—рятує, той—вбива…
А Поет собі римує
У слова оті дива!
* * *
Половина Людства квітне—
Половина в’яне,
Половина йде твереза—
Половина п’яна,
Половина сіє щастя—
Половина горе,
Половина—половину
В лютих війнах боре,
Половина живе далі—
Половина гине…
І рятуй нас від Печалі,
Мати-Берегине!!!
* * *
В кожнім Організмі
Є старіння ген,--
Та знайти не може
Його і рентген…
Плине безупинно
Віковічний Час—
І старими робить
Невблаганно нас…
* * *
Хто першим був—чи Курка, чи Яйце,--
Нам не дано дізнатися про це,--
Як і побачить не дано нікому
Безмежжя Божі і Його Лице…
* * *
Якби життя снувалось навпаки—
І від могили йшли ми до колиски,--
Всерівно—крізь хвилин іонні зблиски
Ми б мандрували в Вічність навпрошки…
* * *
Якби було все навпаки—
Із дельти тік би плин ріки,
Старі б на світ родились люди,
А помирали—малюки…
* * *
Якби нічого не існувало,--
Тоді б нічого і не ставалось,
Якби ж нічого тут не ставалось,--
Тоді б нічого й не існувало…
* * *
Одвік воюють на землі
Добро святе і Зло вороже,--
Та ні Добро ніколи Зла,
Ні Зло Добра не переможе…
* * *
Усі тут жили, але не заживались…
Журбою серця нам, як жорнами, стерті:
Якби ж від Народження ми врятувались—
Тоді врятувались би ми і від Смерті…
* * *
Хто не родивсь—життя не має,
А хто родивсь—його втрачає…
Отак-то Нуль одвічним Колом
Оцю Халепу і вінчає!
* * *
Сучасне—вагітне Майбутнім:
Яким воно прийде на світ?
Чи, може, і зовсім не прийде—
Загине, як в зав’язі Цвіт?!
* * *
Твориться—і нищиться,
Родиться—вмирає…
Зорі з Неба падають—
А хто їх збирає?!
* * *
Сміються Зорі над нами хором,--
Як ми живем тут курям на сміх:
Самі для себе проблеми творим,--
Щоб героїчно долати їх!!!
* * *
Одні—створюють порядок,
Інші—створюють хаос,
Одні—бджоли медоносні,
Інші—рій злостивих ос…
* * *
У вовків—і правда вовча,
У овець—овеча, звісно…
Дав Бог кожному по Правді,--
Щоб в одній не було тісно!
* * *
Розмаїті Доля снує візерунки—
І свої у Неї кожному дарунки:
Тому—булка з медом,
Цьому—дуля з маком,
Той—прожив лиш двадцять,
А цей—сто літ з гаком…
* * *
Цікаво в світі
Жить, панове:
Що новий день—
Халеп’я нове!
* * *
Будь веселим завжди і бадьорим—
Це життя—пишний сад, а не склеп!
З оптимізмом дивись у Майбутнє:
Там ще стільки цікавих Халеп!!!
* * *
Життя собі трива
В мільярдах варіацій:
Пізнати їх усі—
Безумна, марна праця!
* * *
Де ми,--що живеться нам,
Як у грізнім кратері:
На дуелі з Вічністю—
Чи у лоні Матері?
* * *
У лоні Вічності—
Як в лоні Матері,
В житті ж буремному—
Як в грізнім кратері…
* * *
Скільки в світі не живи,--
А вмирати треба,
Щоб нащадку передать
Частку сонця й неба,
Щоб нащадку передать
Свою нивку й стежку,
Де мережило життя
Золоту мережку…
* * *
Ця Планета—тюрма
Галактична,--затям:
Відбуваємо ми
Покарання життям!
* * *
Все бракує доріг
На щасливий поріг,
А в безодню біди
Є дороги завжди!
* * *
Мерцям скрізь добре—
Істина відома:
Хоч де помри—
Ти вже навіки Дома!
* * *
Все, що народилось,
Не бажає вмерти,--
Та не забариться
Час усіх зіжерти!
* * *
Це Неминуче і Неуникне:
Все Тут пощезне,--а Там не зникне,
Бо в інші Сфери усе шугає,
Куди Людини зір не сягає…
* * *
Життя—це вічний шал атак:
Серцем об сталь кресати…
Життя прожити треба так,
Щоб вже не воскресати!
* * *
Все життя—тривоги,
Все життя—дороги:
За які пороги
Я лиш не ходив!
Все життя—блукання,
Все життя—шукання,
Все життя—чекання
Неможливих див…
* * *
Які ми—такий і Світ:
Якщо в нашім Слові
І в Душі живе Любов,--
Повен він Любові,
А якщо ми у Злобі
Лиху маєм думу,--
То і маєм собі Світ,
Повний Зла і Суму…
* * *
«Думки з «Агні-Йоги»
…Злостивість утворює
Яд «Імперил»,
Що здатний убить
І слонів, і горил,--
Але щонайперше
Вбиває того,
Хто в безумі лютості
Творить його…
* * *
Від злих думок, від злого слова
Життя руйнується основа:
Той, хто в Душі плекає Зле,
У Світ отруйні стріли шле—
І в своїм безумі,--овва!—
Усе живе довкруг вбива,
Не тямлячи, дурне цабе,
Що убива і сам себе!!!
* * *
Любов і Доброзичливість—
Це панцир для Душі:
Без нього нас вбивають
Отруйні стріли Злоби,--
І ті, що ми послали
Комусь у зненавиді,
І ті, що в зненавиді
Хтось посилає—в нас…
* * *
Любов—найбільша Чарівниця:
Там, де Любов,--квітує все!
А де нема тепла Любові,--
У чорну прірву Світ несе…
* * *
Все тут минуще, усе пропаще:
Ти ненаситна, о, Часу паще!
Ти, мов цяцьками, Серцями граєш:
Усіх нас родиш—і пожираєш!
* * *
Пам’ятайте про Смерть:
Ця Косарка стара
Може в будь-яку мить
Нам гукнути: «Пора!»
* * *
Не журись—і завше з оптимізмом
Позирай в туманне Майбуття:
Смерть—єдиний оптимальний вихід
З вічних скрут-халеп цього життя!
* * *
Все, щось мурували славні Королі,--
Гнали на будови посполитих юрми,--
Та і залишили всюди на Землі
Хтось—палаци світлі, а хтось—темні тюрми…
* * *
За обрій ідемо без вороття
З роз’ятреними, хворими серцями…
І чим іще здивує нас життя?—
Новими немовлятами й мерцями!
* * *
З Нічого—в Усе
Усіх нас несе:
Тут Все—є Ніщо,
Ніщо ж—є Усе!!!
* * *
В Небуття ідуть усі дороги—
Чим же нам втішати Душу, чим?—
Все отут створилося з Нічого—
І фатально стане все Нічим…
* * *
Не встиг пожити,--а вже й Година,
Як в серце—куля та навісна…
Коротке щастя твоє, Людино,
Недовговічна твоя Весна!
* * *
Щастя—кому вдасться,
А біда йде тиха…
Сподівайсь на щастя,--
Та готуйсь до лиха!
* * *
Світ немало знав пророків,
Мудродумів і вождів,
Демосфенів злотовустих
І дотепників,--але
Наймудріший в світі геній
Той, Братове, хто сказав:
«Не роби нікому Добре—
І не буде тобі Зле!» (Це про Невдячних Свиней!)
* * *
«Не роби нікому Добре—
І не буде тобі Зле!»--
Золота народна мудрість
У цій Істині… Але—
Якщо Іншим не сприяти,
Над їх болем не тужить,--
То навіщо тоді, Люди,
Нам на цьому світі жить?!
* * *
То день—то ніч, то «Янь»--то «Інь»,--
Тече ріка Часу невпинна…
Ця карусель невпинних Змін---
Єдине в світі, що Незмінне!
* * *
І кривавий, і привітний,--
Він триває безліч літ—
Многобарвний, многоцвітний
Розмаїтий Дивосвіт:
Можна все у нім спізнати,
Можна все у нім змогти,--
Лиш не Вітра упіймати
І не Обрію сягти!!!
* * *
Милуйтесь дивною Красою,
Цінуйте золото Хвилин,--
Бо все на Світі—тимчасове,
А вічний—тільки Часу плин!
* * *
Старе—лягає прахом, як сиві мури Трої,
Ну, а нове—буяє, бере в життя своє…
Десь Мати колисає майбутнього Героя,
А десь—леліють Ката, який його уб’є…
* * *
Все покриє Матінка—земля,
Вкриє забуттям, як мури Трої…
…Зрадники й Негідники—здаля
Будуть виглядати—як «Герої»!!!
* * *
Ніщо не вічне… А здавалось…
Та ба: на наших же очах
Такі Твердині змурувались—
І полягли в руїни й прах!!!
* * *
Щастя, лихо—все на краще!
Все—минуще, все—пропаще…
Час надійде помирать—
Не журись: і це—на Краще!
* * *
Все Краще—від тебе, Любове!
Ти—альфа й омега, Любове!
В Душі моїй замкнуто Скарб Золотий—
І ключик—у тебе, Любове!
* * *
Час веселитись—а я й не тужив,
Час Одпокути---а я й не грішив,
Час розучатись—а я й не навчився,
Час помирати—а я ще й не Жив!!!
* * *
Спливає час наш дивограєм…
І раптом думка защемить:
Ми—не зі смертю умираєм,--
Ми умираємо—щомить!
Шугне, як Зірка сяйновита,
Стрімка Миттєвість у пітьму,--
І вже немає нас на світі—
Тих, які були Мить тому!
* * *
Усе в твоїх руках, все можеш ти, Людино:
Продовжити Життя золототкану Нить,
Чи й зовсім відмінить Майбутні Покоління…
І тільки власну Смерть—не можеш відмінить!!!
* * *
Всі Щастя шукали, ясної мети,--
Ходили в близькі і далекі світи…
А Щастя—як Обрій оцей золотий:
Де Той, хто спромігся Його досягти?!
* * *
Все, що Тут надбали,--
Мусимо віддати ми,--
Бо життя—лиш Риска
Поміж Двома Датами…
* * *
Ті, що їдуть, не втечуть
Далі тих, що пішки йдуть:
Всіх в єдиний склеп Планети
Так чи інак покладуть…
* * *
Не висихає Кров на обелісках…
Бо так уже влаштовано Світи,
Що виростають поряд у колисках
Кати і Жертви,--Жертви і Кати!
* * *
Ідуть всі Орди у пітьму—
Десь розчиняються, мов Скіфи…
Йдуть геть Епохи—і кому
Тепер потрібні їхні Міфи?!
* * *
Сяйнемо, як ті Іскри,--
Та й пощезне і слід…
Хто нас тут пригадає
Через Тисячу літ?!
* * *
Осягнути можна все,
Окрім Неосяжного,
І зуміти можна все,
Окрім Неможливого…
* * *
Йде мій Розум
Гострим лезом:
Справа—Безум,
Зліва—Безум!
І нема куди
Втекти:
Хоч би що,--
А треба йти!!!
* * *
Рятуємось,--вбираючись у Маски…
Ото таку вже маєм благодать:
І плачемо—аби не засміятись,
І сміємося—щоб не заридать!
* * *
Колива Житейське Море
Своїх вод безмежні милі:
То ми—десь у підгребінку,
То нараз---на гребні хвилі,--
То на злеті—то на спаді,
То нам щастя—то нам горе…
Зле і Добре—все єднає
У собі це Вічне Море…
* * *
Бачиш—хмари пропливають?
Чуєш—вітер десь шумить?
То життя чиїсь минають…
І твоє мине, як Мить!
* * *
Потоки Енергій угору ідуть,--
Потоки Енергій донизу спадають…
Й летять наші Душі—то вгору, то вниз,--
Залежно—в який Потік втрапить вгадають…
* * *
Не всім щастить бути на гребені хвилі,
Не всім щастить мати розпростані крила,
Не всім щастить в небі зірок досягнути—
І в сяєві Слави у Засвіт шугнути…
* * *
Усе нам дав Космічний Зоревій—
В химерних сплетах Радощів і Туги:
Ні в Розумі, ні в Дурості моїй—
Ані вини моєї, ні заслуги!
* * *
З нами тільки зовсім трішки
Грає Доля в «Кішки-Мишки»:
Навтішається Сама—
Гульк!—і нас уже нема!!!
* * *
Не нам Безмежне осягнути,--
Хоч плач, Людино,--хоч радій…
І те—Дурне, і те—Немудре:
Ось Амплітуда наших дій!!!
* * *
Хтось у Долю мою заклав
Ідіотську свою Програму—
І нема мені інших справ—
Як ганять за всіма вітрами!
Хтось мене назавжди закляв,
Отруїв, зворохобив Душу,--
І нема мені інших справ,--
Як на вербах шукати груші!!!
* * *
Вчорашня слава—стає ганьбою,
Вчорашнє щастя—стає журбою,
Вчорашні крила—стають безкриллям,
Вчорашня сила—стає безсиллям!
* * *
У житті ми всі—раби Обставин,
Але одночасно—їх творці…
І в цім Зачарованому Колі—
Годі відшукать краї-кінці!
* * *
Ми—залежні від Обставин,
А Обставини—від нас…
В Зачарованім цім Колі
Зломить ногу й Чорт нараз!!!
* * *
Все життя—лиш Випадковість:
Випадково був зачатий,
Випадкові читав книги,
Випадкові чув пісні,
Випадкові дививсь фільми,
Випадкові мав роботи—
І любити випадкових
Довелось людей мені!
…І сумні мої пісні,
І печальне моє Слово…
…Лиш Любов до Всіх мені
Дав Дажбог—не Випадково!
* * *
З чого він зіткався—
Оцей Килим Долі?—
З радості і смутку,
З волі і неволі,--
З доброго і злого,
Із плачу і сміху—
Ткався—та й зіткався…
А кому на втіху?!
* * *
Споконвіку брата брат
Люди розпинають,--
А із того вороги
Собі втіху мають!
* * *
Таке життя:
У слові «Люди»--
Завжди вчуваєш
Слово «Юди»!
* * *
Оце і вся Розрада:
Немає роз—є Зрада!
* * *
…Он вони, на Крилосі
Солодять вуста—
Юди, що прикрилися
Іменем Христа!
* * *
Волаю у пустелі—
Та доля моя злая:
Ніхто мене не чує—
Даремно я волаю!
* * *
…Можна вбивати
Носіїв Ідей,--
Але Ідей не вбить:
Вони—безсмертні!
* * *
Людина—вічний раб
Обставин Світу…
І тільки наша Думка—
Вільний птах!
* * *
Зна лиш Бог що станеться
Ще в цій коловерті…
Хвали день—увечері,
А життя—по смерті!
* * *
Все руйнує Часу плин,
Усе гине—Ох!—
І руїни—Забуття
Покриває мох…
* * *
«Зруйнована хата»
…Вкрите мохом забуття,-
Все поруйнувалось…
Хто повірить, що життя
Колись тут сміялось?!
* * *
Чого чекати від Життя?
Того, що воно дасть:
Нових Народжень і Смертей,
Та нових Лих і Щасть!
* * *
Як не так—то інак,
А стається однак,--
І фатально стає
Сивим дідом юнак..
* * *
Вовча Благодійність:
«Всіх позбавим бід!
…Хто там у нас нині
Буде на обід?!»
* * *
…І вічно тягне
В халепу влізти,--
Бо вічно шлунок
Жадає їсти!
* * *
Зміст і Форма—різні речі…
Глянь на Сталінський плакат:
Вождь обличчям—добрий Тато,
А Душею—лютий Кат!!!
* * *
Що тобі судилось—
Того не уникнеш:
Любиш, а чи бридиш,--
А до всього звикнеш!
* * *
На Дурнях—воду возять,
Імперії будують…
А Дурнів—завше вдосталь:
Тирани не бідують!!!
* * *
«Плазуючі Раби»
…Їм витоптано Душі
І зламано хребти…
Якого ж героїзму
Від них чекаєш ти?!
* * *
«Принципи Сталінського Часу»
* * *
…Усі тут—лише Зрадою живуть:
Щоби Останнім вмерти—
Зраджуй Першим!!!
* * *
Вдягай вовчу шкуру
І з вовками вий,--
І ще кілька років
Будеш ти живий!
* * *
Якщо спокою жадаєш,--
Золота порада ось:
Не повчай Ослів,--а також
Не дратуй злостивих Ос!
* * *
Диявол—Божий Замісник
В усіх практичних справах:
На Нього валять всі гріхи,
А Богу, звісно,--Слава!
* * *
Ми тягнемо Віз Історії—
І падаємо під колеса…
А далі—його вже інші
Тягнуть по наших кістках…
* * *
Життя—це полум’я: все їсть,
Ніде часу не гає…
Лиш Пам’ять—попіл золотий
На Душі нам лягає…
* * *
Серце Материнське—
У Її Дитині:
Хто уб’є Дитину—
Той і Матір вб’є!
* * *
Я Світ пізнав—і розділить
Людей на Касти мусив:
Одна—шукає Ворогів,
Інша—шукає Друзів!
* * *
Ми—вбиваємо час,
А час—нас
Народив,--та і знищить
Якраз!
* * *
Якщо тобі лестять,
Зігнувши спини,--
Зміркуй: чи не беруть
Тебе на кпини?!
* * *
Кого люто Бог карає—
В того розум забирає,--
І не треба гірше кари:
Гинуть в безумі Ікари!
* * *
А Правду—не вбити
І в гроб не убгати:
Вона, як Вода,--
Рве всі греблі й загати!!!
* * *
…Не один за вухом чуха,
Упіймавшись на пусте…
Не мотайте на вус те,
Що вам вішають на вуха!
* * *
Лиш мова може показать
Чим Бог тебе позначив…
Мудрець казав: «Заговори,--
Щоб я тебе Побачив!»
* * *
Тому, хто бачив кров і смерть,
Душа печалі повна вщерть,--
І не співається—гай-гай!—
Вже про пташок, лужок та гай…
* * *
Ой, не вір в солодкі лестощі,
Хоч для вух то й любі пестощі:
Перш тебе посолодять—
А тоді гуртом з’їдять!
* * *
Тебе в Палац покликали з трущоб?
Не поспішай від радості стрибати:
Міністри Королю потрібні—щоб
За промахи Його відповідати!!!
* * *
Я не Аферист—
Я—Афорист:
Малі форми,--та
Великий зміст!
* * *
Найстрашніші люди—
Наркомани Влади:
Океани Крові
Пролить вони раді!!!
* * *
Ллють кров народну
Скрізь яничари,
А Деспот—радий:
«О, Влади чари!»
* * *
Підливає соратникам
Він у келих отрути:
Божевільному Цезарю
Скрізь ввижаються Брути!
* * *
Тиран має рацію
Та ще й меч—овва!—
Зліта Опонентові
З плечей голова!
* * *
А вовча зграя завиває:
«Овець невинних не буває!
Усі на світі Вівці—винні,
Бо жерти щось Вовки повинні!»
* * *
Вовки хочуть їсти—
Бог дає їм їжу:
Зіжеруть Овечку—
Та й шукають свіжу!
* * *
ID:
789573
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 29.04.2018 19:40:32
© дата внесення змiн: 29.04.2018 19:40:32
автор: Елем Тахиров
Вкажіть причину вашої скарги
|
