Рано вранці у рівні покоси
Сріблясто росяну кладу траву.
До межі залишилось ще трохи,
А там під вербою я в тінь піду.
Каменем щедро косу заправляю,
І в ранковій тиші дзвенить вона.
А мій камінь до коси промовляє:
-Коси коса, коси коса- поки роса!
Кладе коса травичку у покоси.
Та й жалю зовсім вона не має,
Тільки як ромашку де побачить,
То її ніколи не чіпає...
А навкруги височіють гори,
В зелені навкруги усе потопає.
У підніжжі, дітьми, побудована хатина,
Темними вікнами мені моргає.
В лісі чути мелодійний спів птахів,
А квіти аромат чарівний виділяють.
Милуюсь красою навколишніх гір,
Немов в картинній галереї перебуваю.
Коси коса, коси коса поки є ще роса!...
Написано в полі. Мав косу, листок паперу, олівець і гори навкруги. А під горою розкинулось моє поле. На якому зійшла картопля, а на ній ще сонні колорадські жуки гріються на сонці