Як мало днів, а так багато справ
Я просто маю встигнути зробити,
Перечитати сто п'ятнадцять глав,
Вершин сто десять тисяч підкорити.
І треба бігти завжди перед часом,
Когось наздоганяти навздогін,
Людей зустріти дивним викрутасом,
Щоб серед них блукати, мов між стін.
Бо люди люблять вигадку й химерність,
Видовища, збіговиська примар,
А потім кажуть ще про ефемерність,
Вигадують митцям стонадцять кар.
- Яка з них користь? Що в них за наука?
Коли вони подумають про нас?
Складати вірші - не велика штука,
Яка в них забирає тільки час.
На жаль, мені й не про таке говорять:
Я звикла жити під склепінням брил,
Хоч темні люди так усе потворять,
Що вже мені нагадують горил.
- Куди Ти йдеш? Заказано дорогу!
Чи ти осліпла від своїх прозрінь?
Тобі дамо таку пересторогу:
Відмовся краще від своїх видінь.
- О, люди, ні, я маю душу чисту,
Що слово рідне без упину ллє,
Як бачить серце райдугу барвисту,
Його ж ніхто не ви́міряв у льє.
Не можу не писати ці рядки,
Бо я помру від передозу Слова,
Як сіячу не дбати про грядки?
Навіщо ж нам тоді й потрібна Мова?
Навіщо жити? - Сенсу ж більш нема...
От що скажу, коли не буде хисту,
Бо це мій дар, покликання, чума,
Назви як хочеш музику пречисту.