Як і обіцяла завершую свою попередню історію про подальшу долю Ніночки -
молодшої і її татка Юрія.
Все,що я описала в попередній історії я добре знала, хоча й була тоді ще школяркою, та ж сім"я бабусі Каті жила по сусідству з нашою сім"єю, ми часто спілкувалися, ділились і радощами, й болями. Але минув час,я закінчила школу, потім вуз, працювала за направленням на Вінничині, але в селі жила моя рідня і майже щоліта я там бувала. І знала, що баба Катя відійшла в інший світ, сім"я доньки з якою вона жила, виїхала до Кривого Рогу і тому деякий час про подальшу долю Ніночки молодшої і її татуся я не знала. Та все ж мені судилося дізнатися про їх долю зовсім випадково. Якось їдучи потягом я познайомилася з попутницею Оксаною Іванівною. Виявилося,що вона як і я вчитель математики. Ми розговорилися, а коли Оксана Іванівна дізналася,що я з Верблюжки, запитала чи відоме мені прізвище Іваненко. Почувши ствердну відповідь і дізнавшись, що моєю сусідкою була бабуся Катя, вона й розповіла мені про Ніночку.
Коли вона влаштувалася в одну зі шкіл міста, познайомилася з учителями, серед яких була надзвичайно гарна і добра людина Світлана Василівна. Її донька на той час навчалася у 5 класі, а Оксана Іванівна вела у цьому класі математику. Її дуже вразили стосунки між матусею і донечкою. В школу і зі школи вони йшли разом. Дівчинка переодягалася на кафедрі математики і мало не на кожній перерві забігала до мамочки,(так її лагідно називала дівчинка) зі своїми проблемами, запитаннями, повідомленнями, а той просто так без ніяких причин. Оксані Іванівні було дуже приємно спостерігати за такими чуйними, дбайливими відносинами між донькою і мамою. І яка ж вона була здивована, коли хтось із колег повідомив їй,що Ніночка - нерідна донька Світлани Василівни. Тоді вона ще більше потягнулася і душею, і серцем до цих чудових людей.
Скоро вони потоваришували і Світлана Василівна повідала їй сумну історію Ніночки та її родини. Після смерті дружини, Юрій з донькою жив із сім"єю тещі. Жили дружно, опікувалися дівчинкою, раділи, що вона зростає веселою, лагідною і доброю. Працював Юрій на заводі, Ніночка відвідувала дитячий садок. Відвозив її туди татко, а забирала частіше бабуся. Дівчинка зростала жвавою, допитливою і розсудливою. Час від часу вона ставила Юрі і бабусі Вірі такі запитання,на які не завжди дорослі могли дати їй відповідь. Та найбільше їх тривожили запитання і розмови про маму. "Чому в садочок за дітками частіше приходять мами,а за нею бабуся або татко?" А ще: "Чому в мене немає,як у кожної дитини, мами?". А то якось розповіла таткові, що коли вони з групою були на прогулянці, вона бачила дуже гарну і самотню тьотю, яка так лагідно дивилася на діточок. "Тату,прийди у наш парк,вона там часто буває. Попроси її, може вона погодиться бути моєю мамою!" Юрій розумів, що дитині невистачає маминого тепла, але не міг забути маму Ніночки і заводити нову сім"ю не збирався.
Зі Світланою Василівною Юрій познайомився, коли Ніночка пішла до школи. Якось на батьківській конференції вони залишилися в залі відшліфувати рекомендації, та оформити протокол,так як Юрій був головою,а Світлана Василівна секретарем тієї конференції. По закінченню роботи Юрій підвіз Світлану Василівну додому. Дорогою вони розмовляли про різні речі, а потім ще й обмінялися телефонами, щоб в разі потреби можна було обумовити те чи інше питання. Та проблем не було і їм більше не було потреби спілкуватися. Та зустріч відбулася випадково. Юрій купував доньці якусь взувачку, довго не міг вибрати, а в цей час в магазині була і Світлана Василівна, і її покликала Ніночка, щоб та допомогла вибрати взуття. Після вдалої покупки разом вийшли на вулицю. Ніночка попросила морозива, Юрій пригостив ним і Світлану. Ніночці так сподобалася зустріч з морозивом, татком і Світланою,що вона відразу ж домовилася з обома про нову зустріч і прогулянку. Зустрічі ставали дедалі частішими і непомітно для Юрія стали і йому дуже потрібними. Ніночка дуже радісно зустрічала Світлану, вони швидко знаходили спільну мову і так захоплювалися, що іноді забували за Юрія.
Ніночка більше не просила татка знайти для неї маму,а Юра боявся заговорити про це з донькою і Світланою. Та якось теща поїхала відвідати сім"ю своєї другої доньки, а Ніночка прихворіла. Юрій недовго розмірковуючи подзвонив Світлані,і та відразу ж приїхала. У дівчинки заклало горло, піднялась температура, і хоча вона мужньо все терпіла, все ж було видно, що дівчинка страждає. Як тільки Світлана схилилась над ліжком Ніни, та обняла її своїми гарячими рученятками і прошепотіла: "Мамочко!.." Усі троє заплакали...
Більше вони не розлучалися. Ніночка давно вже доросла, має братика Дмитрика. Обоє вже мають свої сім"ї. А бабуся Світлана і дідусь Юра доглядають онуків.
Отак "перемололося лихо, та й настало добро",а всім звісно відомо,що "людина сама собі будує щастя". Здобули його по праву і Ніночка,і Юрій, і Світлана...