Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: П.БЕРЕЗЕНЬ: То не вигадка, не казка… - ВІРШ

logo
П.БЕРЕЗЕНЬ: То не вигадка, не казка… - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 2
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

То не вигадка, не казка…

То не вигадка, не казка
І не байка неправдива,
Це колись зі мною сталось,
Люди ж кажуть, що наснилось…
Було  так і то напевно,
Вже брехати вам не стану,
Звечоріло, майже темно,
Сонце  втомлене ховалось,
Я ж роботу закінчивши
Йшов вечеряти додому,
Раптом звідки не візьмися
Появився перед мною,
Чи то дідо, чи то дідько,
Весь обідраний і босий,
У небачених лахміттях,
Щось белькоче,чи то просить,
Придивився я до нього,
Спаси Боже і помилуй!
Бо ж під пасмами на лобі,
Таки роги, щоб він згинув,
«Тьфу на тебе вража сила!
Хай тебе громами вкриє!», -
Прокричав і враз хреститись,
А воно так тихо, мило:
«Що ж ти синку сполошився?
Що лякаєшся даремно?
Я  прийшов тебе просити,
І повір - це достеменно,
Про одну маленьку поміч,
Так дрібничка, не абищо,
Ти б не лаявся, натомість
Підійшов до мене ближче
Розкажу тобі на вухо,
Щоб не чули чужі люди», -
І таке зашепотів,
Вік ніколи не забуду...
"Слухай добре мене хлопче,
Не сердись і не гнітися,
Розповідка буде довга,
Тож зручніше примостися " -
Замовчав, почіхав лоба,
Закрутив у боки вуса,
Потім глипне як у очі,
Ах, ти в Бога твою душу!
Я взмокрів весь, ніг не чую,
Тільки й дивлюся на нього,
А воно бісівське сім'я
Вже по-новому заводить:
"Попід урвищем за лісом,
Де ламають коні ноги,
Протікає бистра річка,
А над нею свої крони
Похилили дві вербиці -
Дві сестриці... Поміж ними,
З триста років як потому,
Камінь ліг, лежить донині,
Він тяжкий мов їхня доля
Й наче горе їхнє чорний,
Під тим камнем небораче,
Заховали, в скрині щастя,
Хто дістане, той побаче,
А візьме... Усі напасті
Оминати його стануть,
Тільки знаєш милий хлопче..."  -
Й раптом став про щось гадати,
Я ж мовчу,  вже й йти не хочу,
Причарований словами,
Дід відкашлявся та й каже:
"Швидко мовиться, а правда...
Правда в тім, що то не всякий
Підійме старого камня,
В нім таїться темна сила
Запечатана закляттям,
Тільки той його осилить,
Хто у правиднім завзятті
Має чисту, щиру душу
І велике добре серце..." -
Вже укотре замовчавши
Став вдивлятися у мене...
Причепився та й буравить,
Аж примружив свої вирла,
Я ж терпів, та скоро втратив
Стрим до того і як крикну:
" Ти чого триклятий аспид
Щуриш витрішки так довго?!
Може де лихе побачив?
Чи затіяв щось недобре?
Ти ж дивися вража сила!
Бо прийде біда до тебе!
Ну, а хочеш щось сказати?
Говори!  Допоки в мене
Не вірвалось ще терпіння..."
Той почувши аж закліпав
Й мовив тихо: "Що ти... Що ти...
Не зі зла отак дивлюсь я,
Хочу знать лиш, чи готовий
Все здолати, чи зумієш
Віднайти в собі потугу,
Не злякавшись, поборотись,
Чи зберіг ще щиру душу
І чи серце й нині добре...",  -
Тут притих в своїй задумі,
Щось мудруючи поволі,
Раптом зовсім якось тихо,
Майже пошепки продовжив:
" Що ж здається наче є ще,
У тобі завзяття й сила,
Тож вникай у кожне слово
І розправ уяви крила...
Отже слухай небораче,
Намотай на свої вуса,
Підеш зараз ти додому,
Поїсиш там й відіспишся,
Ну а зранку, на світанні,
Лиш но півень крикне тричі,
Помолись як тільки встанеш,
Поцілуй всіх та зберися,
Візьмеш хліб, ще й кусень сала,
Рискаля, ножа, сокиру, 
Що в пригоді тобі стане,
Все бери, бо ж вражий сину
Помогти тобі не зможу,
Ані думкою, ні словом,
Лиш обачність за сторожу,
Тільки віра в допомогу...
Вийдеш з дому, обернися,
Похрестись, вклонися гідно,
Всі турботи та неспокій
Залиши позаду й сміло
Йди шукати своє щастя...
Ось візьми собі у поміч,
Невеличку цю торбину...", -
Перепитуюсь: "Для чого?"
Він ж мені: "А щоб не згинув,
В мить коли настане скрута 
І втрачатимеш надію,
Трійко раз, бо більш не буде,
Помогла тобі спасінням...
В ній приховані від світу,
Щоб не трапилось де  лихо,
Три монети древньо-срібних,
Не питайся мене звідки,
Знай одне лиш, їхня сила
Помогти тобі у змозі,
Коли візьмеш й міцно-міцно,
Одну з них, протреш в долонях,
Загадавши вмить бажання..."
Я не в силі дальш терпіти,
Перепитуюсь в старого:
"Ти скажи нарешті діду,
А тобі це все для чого?"
Той нітрохи не таївся,
Відповідку зразу мовив:
"Тобі щастя, мені ж скриню!
Хай тебе вже не обходить,
Що робити з нею буду,
Не для тебе та турбота...
То береш з собою срібні?
Якщо так? Ось моє слово!
Все повідане є правда,
Думай хлопче, думай швидко..."
Я не знав вже й що казати,
Серце в грудях колотило,
Страх губився у жаданні,
Мати те чого немаю,
Не для себе, так для когось,
Як не я, то ж хтось пізнає.. 
І рука взяла ту торбу,
Потягнувшись не впускала,
А за хвилю мої очі
Зрозуміли, що не стало,
Як й не було, враз, старого,
Роздивився ще довкола,
Та й побрів до свого дому...
А прийшов, не став казати,
Чом сьогодні забарився,
Повечеряв та ліг спати, 
Мовив жінці: "Притомився..."
В здивуванні промовчала,
Я ж на те, в щоку поцьомав,
Ніч накрила покривалом,
Від пригод, прийдешню втому,
Спав так міцно, що не зчувся,
Як когут своє пропіяв,
Швидко вставши потягнувся
І помившись, нум молитись,
За дружину і малого,
За батьків, дай Бог їм сили,
За матусю Україну,
Й щоб в дорозі де не згинув,
Осіяв себе знаменням
Троєкратно і підвівся,
Після, тихо так, тихенько
Підійшов до свого сина,
Цьмокнув ніжно його в лобик,
Прошептів слова любові,
Там ступивши кілька кроків,
Нахилився і до тої,
Що кохаю сильно-сильно,
Зготувавши щось, поснідав,
Все зібрав і чемно вийшов...
Ранок стрів пташиним співом,
Сонце милося у росах,
Серед пишного цвітіння,
Розцвірінькався горобчик,
Так довколо було мило,
Що на мить зачарувався
Я весняною красою,
Врешті-решт опам'ятався,
Приструнивши серце своє,
Ще раз глянув на домівку,
На садок та на подвір'я
Й заховавши в сумі втіху
Рушив повз розцвівше гілля,
Йшов не знаючи як буде...
Десь під вечір тої днини,
Коли ліг довкола сумерк,
Серед пізньої години,
Підійшов уже до лісу,
Притомившись зупинився,
Назбирав швиденько хмизу
Й на галявці примостився,
Розпаливши враз багаття,
Заварив собі окропу,
Щось поїв й попивши чаю,
Задрімав там ненароком...
Сплю... Крізь сон неначе чую
Навкруги предивний шепіт,
"Хто це?" - зморений мудрую,
Аж нараз: "Та це ж дерева!"
А вони не замовкають,
У тривозі мовлять тихо,
Вітер їх слова гойдає, 
Поміж гілками та листям
"Хто він..? Хто він..? Хто..?" -
шепочуть, 
"Звідки..? Звідки..?" -
всюди лине,
"Що шукає..?" - чути в  ночі, -
"Може камінь..? Вбити... Вбити..."
Я й незчувся як підскочив,
Де взялися тії сили?
Нахилившись наді мною,
Гілля вило павутину,
"Вбити... Вбити..."  - ліс шепоче,
Та торкається листвою,
Зжавши намертво сокиру, 
Відбиваюсь, скільки можу,
Вже й боротися не сила,
Піт і кров, роздертий одяг,
Як із торби ненароком,
Враз монета покотилась,
Я ж мерщій її в долоні,
Притиснув і нумо терти,
Загадав відразу своє, 
Мить... 
І ось минувши смерть я,
Опинився над рікою...
Тож стою вгорі на кручі,
Стукіт груди розриває,
Аж з-за обрію дивлюся,
Сонце промінь вже кидає,
Просвітліло темне небо,
Я ж присів відчувши втому,
"Як там, в тебе моя мила?
Чи побачити ще зможу?" -
Не змовка бринить питанням,
Сум стривоженого серця,
У задумі ледь зітхаю,
Та відвага не здається...
Подивився я довкола,
Вітер хмар жене отари,
А під кручею вдолині,
Води хвилями гойдають,
Стало радісно й спокійно,
Солов'їні чулись трелі...
"Де ж лежить триклятий камінь?
Щось не бачу тії верби...",  - 
Видивляюсь та й мудрую,
Раптом глип, аж ось дивися,
Щось гойдає ніби гіллям,
Підійшовши вже поближче,
Бачу, дійсно дві сестриці,
Дві сестриці - дві вербиці,
Нахилились над водою,
А за ними вкритий листям,
Наче б камінь... Прости Боже!
Що за камінь! Мовби лихо,
Триста літ уже потому,
Осилившись в ту породу,
Поєдналося з бідою..!
Страшно, лячно, та не дуже,
Дивлюсь й думаю, гадаю:
"Як ж до тебе темний друже
Та й добратися я маю?
Де ховається стежина,
Що із кручі йде до тебе?
Хто ж мені таке підскаже?" - 
Шепчу й поглядом, у неба
Прошу, молю допомоги...
"Боже! Милий, добрий Боже!
Зглянься вкотре і помилуй!
Підкажи рабу своєму,
Що то мав би я робити,
Як знайти таємну стежку,
Щоб зійти з цієї кручі?
Як добратися до мрії?
Бо добратись таки мушу..." -
Змовк й тихесенько заплакав,
Рюмсав мов мала дитина,
Так зненацька, якось раптом
Жаль розхристаний нахлинув,
Відпустивши тугу серця,
Оголив, ще щиру душу,
А думками все несеться:
"Мушу... Боже милий, мушу..."
Хлипав... Й врешті-решт спинився,
Ледь зітхнув та й витер очі,
Встав, тихенько помолився
І гайда з всієї мочі
Пробиратися вниз до долу,
Через камні, хмиз і віття,
Руки збилися до крові,
Одяг здерся у лахміття,
Чи то йшов, чи біг не скажу,
Гнався ж вперто, без зупину,
Аж на раз... "Щоб тобі враже..."
Глип, дивлюся, а стежина
В'ється ниточкою мовби,
Тягне, манить за собою
І легким, завзятим кроком,
Не збігав, летів, як сокіл,
Серце ж тьохкало у грудях,
Радість знову оселилась,
Вірив... Знав уже, що буде
Й коло мене з жару птиця,
Що станцює ще зі мною,
Завальсує миле щастя...
Збіг нарешті і... О, Боже!
Це скала стоїть, не камінь!
Чорна, темна-темна глиба,
Мов твердиня зла і жаху,
Як дістати тую скриню?
Чую віє звідти страхом,
Подивився я на верби,
Запитався погляд німо:
"Що, невже усе даремно?"
Захиталось їхнє гілля,
Зашуміло довге листя
І почувся тихий шепіт:
"Ти прийшов сюди навіщо?
Не ховай відкрите серце,
Збережи у собі волю,
Подолай страхів тенета,
Зможеш, зміниш свою долю,
А як ні, вважай, що мертвий,
Пригадай де взяти силу,
Вір у себе, не гнітися,
Буде все, як ти захочеш..." -
Враз замовкло все і листя
Не шуміло, не хиталось,
Я ж стояв і дивувався,
Що таке зі мною сталось
Й не замітив як дібрався,
Тишком-нишком до кишені,
Чую пальцями, монета
Заповзла, у мою жменю...
Я й незчувся, нумо терти
З всього духу у долонях,
Сам  ж загадаю бажання,
Аж гуркоче в моїх скронях:
"Клятий камінь згинь, у воду!
Хай ріка тебе сховає!
Відпусти мою нагоду,
Все ж добратися до щастя!"
Заревіло громом небо,
Сонце хмарами сховало
І страшна жахіття темінь,
Все поглинувши сповзала,
Під ногами затремтіло,
Захитався чорний камінь,
Та упасти все ж не зміг, бо
На заваді тому стали
Сили нечесті поріддя,
Тьма впиралася у нього,
В мені наче щось кипіло,
Надавив зі свого боку,
Прошу: "Господи, помилуй!
Дай збороти тую погань!
Не покинь, в лиху годину!
Боже! Прошу тебе, Боже!" 
І пробився світла промінь,
І розкраяв навпіл темінь!
Та відчув я міць у собі,
Й твердо вперся, в рідну землю!
Захитався вкотре камінь,
Похилився знову й знову,
Аж нарешті таки сталось,
Загуділо все довкола,
Рухнув... Впав... Летів донизу!
Лиш пилюка за ним слідом,
Тільки гуркіт йому спомин,
Прогремів та й бухнув в воду,
Враз розвиднілось повсюди,
Хмари випустили сонце,
Темінь зникла, як не було,
Я ж ступив до місця того,
Де лежати мала скриня,
Дивлюсь, наче і немає,
А мене немов би в спину,
Хтось невидимий штовхає,
Роблю крок один і другий,
Чую ніби під ногою,
Щось твердіє, ґрунт розсунув,
Є... Розчистивши рукою,
Потягнув, та не дається,
Ще раз, ще... І от нарешті,
Відпустило... Серце б'ється,
Так колотиться нестерпно,
Що здається тріснуть груди,
Весь спітнів, стою й боюся
Привідкрити... Як не буде?
Як сполохаю? Й молюся:
"Вибач, Господи ласкавий!
Не сердись і не гнівися,
Не для себе я питаю,
А для милої та сина,
Не чекаю на хороми,
Не шукаю скрізь достатку,
Боже! Тільки ж, любий Боже!
Подаруй хоч трішки щастя!"
Прилетіла біла птаха...
Промінь ліг на тую скриню...
Відчинилася... І раптом,
В сяйві радісного дива,
Вийшло те чого чекав так
Й пригорнулося тихенько,
Обережно заховавшись,
У глибинах мого серця...
Не дивився я на скриню,
Не торкався... З мене досить,
Кому треба, сам хай прийде,
Всяк своє з собою носить...

То не вигадка, не казка
І не байка неправдива,
Це колись зі мною сталось,
Люди ж кажуть, що наснилось...





ID:  781877
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 12.03.2018 23:38:28
© дата внесення змiн: 26.02.2019 10:45:18
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ

Мені подобається 3 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали: Руслана Ліщинська-Солецька
Прочитаний усіма відвідувачами (987)
В тому числі авторами сайту (6) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Ольга Калина, 13.03.2018 - 06:52
12 12 12 flo19
 
12 Дуже гарно!
 
Тільки той його осилить,
Хто у правиднім завзятті
Має чисту, щиру душу
І велике добре серце..." - 12 12 12
Дуже гарно і мудро! 16 flo07
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: