Ти пишеш поему на крові,
Скликаєш до себе померлих:
Ти душами світ заполониш
Людей, що на краю завмерли.
У тебе зав’язані очі,
За спиною сковані руки;
Ти пишеш поему у ночі
Словами, що в волі закуті.
Ти плачеш над тими, хто поруч;
Ти кличеш ще й тих, хто загинув.
Навколо тебе на поручнях
Всесвіт чекає нестримно.
Ти пишеш поему на крові,
Хоча хотіла чорнилами...
Ти губишся в зв’язаній мові
Й померлі відбирають крила.
Ти губишся в тих, хто закликаний,
Ти пишеш на крові поему!
Всесвіт мовчить ледь стримано –
Від нього ти вже не залежна.
