Коли мені було геть зле, він написав в соцмережі, я розумію, як він дізнався... але як же посмів написати?
Тоді багато хто знав: що болить, що лежу... Менше провідувало: давали гроші, розмову, молитву, надію, віру в себе і просто ВІРУ. Ще привозили дорогу мені Віру... А ще: подруги, одна повернула з межі божевілля, прочитавши по очах; інша окрилила розмовою на одужання, вербальною розмовою. Вдячна кожному. Та сьогодні не про них.
Бо я не чекала, що напише він.
То ж треба мати сміливість - потурбувати людину, якій важче, ніж тобі, сказали б - не варто зачіпати. Варто. Не слід чекати відвертості, розуміння і терпіння, але турбувати варто.
Він насмілився, випив трошки десь, це відчувалося. Не чекала абсолютно, що напише той тихоня. Мало хто там в мене в друзях є...півсела...
Старалася тримати себе в руках... хоча, коли шок й так спокійна, як удав.
Пам’ятаю, усміхалась. Заспокоювала, його що вже легше і аби не гірше. Коротко про нього, про себе, про дітей, про життя.
Розмова була коротка, пізня пора... Все було б нормально, і особливо б не згадувалось, але раптом. він почав говорити...ні! обіцяти, що провідає при перші можливості, коли приїде з-за кордону з роботи. І так, ніби просив дозволу завуальовано... А я, щось там доброго забажавши, плавно злиняла. А він зрозумівши, що я проти категорично. Пропав. По-англійській.
Якби ж пояснила, що не хочу щоб бачив такою. Лежачою. Що краще почекати трохи, коли сяду.... от тоді... можливо, я би змогла пережити то щастя. Якби без попередження – ще півбіди, а так чекай, хвилюйся... А якщо зайде, а в мене приступ? Ні, я однозначно не хотіла Щоб він бачив мене такою. Тільки не він. А пояснити було сором...
Тепер не можу собі цього забути. Через три роки його не стало. Три роки тому. Він більше не писав. Так, я знаю, йому то не мало значення і на половину мого...
Та мені має значення й досі. Бо турбували тоді мене не часто) А він усміхнув... запалив щось погасле... радість, ніжність... звичайне диво.
Мені сказали зранку... мама, хтось подзвонив, разів 5 перепитала.
Про те, як він помер, селом ходило багато пліток. Відчувала, що правда там не вся і не для всіх...
І най буде. що у мене вона своя! Бо одному Богу відома вся правда.
Він був дуже добрим. Не лише в погляді до мене... ні. Просто він був... Людяним, взагалі. Хоч про подвиги не розкажу.
Серце. В 35 літ, серед ночі, не витримало серце. Не в барі! Вдома, біля доньок і дружини. Медичка не могла врятувати... отруївся... ненавмисно... Палена горілка... плюс кава вдома на ніч. Приступ в ночі. Серце не витримало... може, життя взагалі... добрі, вони ж слабкі такі - все крізь серце. Може тому і пив часом.
Він був єдиним. хто так дививсь... іншими очима. Без жалості... і, не любовно, ні.
Добре, щиро, привітно. Усміхався з радістю. Завжди при рідкісній зустрічі. Особливо при останній, ще у 2011.
Легка здивованість і відповідні усмішки в обох. Очі в очі, (хоч я з малою за спиною, а він в юрбі своїх дівчат). Наче одночасно згадуємо щось своє... дитяче. Ну, майже дитяче... але дуже смішне. Росли разом. Майже не спілкувалися... майже...
Завжди таке обличчя в нього було... розгублене і..... приємно-привітне. Кілька слів про «як ти?» і «радий тебе бачити» на ходу. І вперед – у різні напрямки. Життя.
Тільки не на цвинтарі. Наші батьки – тезки, колеги колишні... й могили поруч. Його тато теж біля 50ти помер, на кілька років, раніше мого, та чомусь в тім ряду нікого не ховали, наче чекав колегу по заводській роботі. Його мама не раз ставила на могилу мого батька нову лампадку, на проводи.
Ніколи не говорили там, ніколи навіть не віталися. Кивок голови і все, якби я могла сама підійти і щось висловити... та біля мене завжди натовп родичів і всім пояснювати, чому мене туди так тягне, (коли їх не тягне навіть з вдячності за лампадку), марно. Тому... і в нього на могилі я не була. Лише очима. Бо ж поруч – біля наших татів.
Я не могла дивитися в очі його матері, на ті перші Проводи... Хотілося втекти і розридатися біля найближчої ялинки... а мусиш все ковтати вдаючи іншу.
В такі хвилини дуже жалієш, що не серед здорових чи не серед мертвих. В такі хвилини докір відчуваєш спиною. На жаль, такі хвилини бували не раз. Не раз помирали здорові ровесники.
До певного часу, я сама не розуміла наскільки особливим він був у моєму житті. Забула, коли переїхала. Геть чисто витерла з пам'яті, щоб не думати дурного. Тому, не дуже цікавилась, як живе той чоловік. Загальні факти приходили самі. І не дуже дивували. Окрім одного: донька його - моя тезка)
Одного разу, (коли ще жив, а я вже сиділа) мене осінило. Згадала юність, написала вірш. Веселіший посвяти.
А тепер от – повело на прозу. Ні, не тепер. Давно просилося... чи не щодня.
Посвят варті не лише «зірки».
Добрі люді варт молитви, хорошої згадки, щирого слова... хай і посмертно.
Думаю... він у доброму місці.
А в цім світі хай буде йому
Вічна пам’ять.
ID:
779575
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.03.2018 00:02:35
© дата внесення змiн: 30.01.2020 23:32:12
автор: Яна Бім
Вкажіть причину вашої скарги
|
такі твори не просять оцінки. бо хіба то твори? ні. То мова серця, яка не змогла там залишатись на самоті
