Зачерпнула нічка зорі у долоньки,
Став, здригнувся мляво сполохом хвил́ець.
Мигонули бабки - неумиті соньки,
З рогози сигари, ніби попілець.
Вербонька згубилась у медах акацій,
Розтріпавши косу об терновий кущ.
Пестячи на стеблах пелюстко́вих грацій,
Мак стулив повіки грубих шкаралущ.
Вийшов з очерету джиґунець серпанок,
На піску лишивши росяні сліди.
Луками посунув до п’янких коханок –
Кущиків ромашок в нетрях лободи.
Нічка розгнітила в небі для мандрьохи,
Місяця тремкого срібний каганець.
Простелила шляхом джерела панчохи.
І… пішла босоніж полем навпростець.
