Стелися доле рушником-
Тим рушником, що шила мати,
Стелися полем за селом,
Стелися гаєм біля хати.
Стелися тихо на поріг,
Торкни намисто, що у скрині,
Скуштуй матусеньки пиріг,
Цілуй їй руки щиро нині.
І те, стареньке вишиття,
Візьми в далеку ту дорогу,
Ним застели моє життя,
А я молитимуся Богу.
Я заспіваю всіх пісень-
В них розкажу про Божі дива,
Де за вікном жевріє день,
Де колоситься щиро нива.
Де мамин хліб, що на столі,
Торкну солодкими вустами,
Весь жаль залишу десь в імлі,
Як і колись іду до мами.
О тим, малим її дитям,
Малим дівчиськом- коси з льону,
Несу в руках лиш вишиття,
З ним повертаюся додому.
Життя минає, наче мить,
А в нім дороги... всі дороги,
Сльоза у долі защемить,
Як бачу ріднії пороги.
Цвіте мій льон- на скронях цвіт,
Знов марить квітом вишиванка,
Де за плечима жменя літ,
Зі мною каву п'ють на ганку.
І я всміхаюся життю,
Всміхаюсь долі, Богу- мило,
Радію тим, що я живу,
Життя людське- велике диво.
Лесю, який прекрасний вірш! Яка глибина думки! А ще хотіла повідомити, що я нещодавно теж написала вірш про маму і її рушник. Десь наші рими перетнулись, про мам про наших відгукнулись.Дякую. Беру собі.