Буває часто і не раз,
Що ми, задумавшись про вічність,
Все забуваєм повсякчас,
А час втрачає всю магічність.
Але чому в таку веселу днину
Я лину в милу Україну?
Чому на думку враз спливає
Поет-земляк з рідного краю?
Отой співець журних пісень,
Що прожили не рік, не день.
Вони струмочками й понині
Біжать по неньці -Україні.
Чому я плачу і співаю,
Разом з героями кохаю?
Бо то ж Грабовський так писав,
Бо долі іншої не мав.
Оспівував лелечий край,
Коли приходив у відчай.
Заслання, каторга, тюрма…
Здавалось, інших слів нема.
Але знаходились слова ,
В яких Украйну малював,
Описував гірке життя,
Плекав про вільне майбуття.
До матері-голубки він звертався,
Прохаючи від болю захистить.
Якутськими стежками обертався,
Про краснопільські не забувши ні на мить.
А біль його – кохання неповторне
Ота чарівна, мила жінка Сигида
Писав про тії очі, очі чорні,
Хоч доля їм судилася не та.
Співцеві волі і свободи
Коротке судилося життя,
Але живуть, живуть в народі
Його незламні почуття.
