Не везло Шевченкові в коханні,
Хоч чуття і звали до пера.
В чужині провів він дні останні,
Сам один, далеко від Дніпра.
А як мріяв він про сад, хатину –
Відсвіт їх у річці голубій,
І щоб ніжно пестити дружину,
Залишити сина по собі.
Не вдалось пізнать йому це чудо.
Хоч кохання несло під шатро,
П’явкою впивалося у груди
І спікало пристрастю нутро.
Багатьох любив – його любили -
Пазли ж не складались для сім’ї.
Марне мрії лоб його різьбили
Трелями хрущів і солов’їв.
Не спожило серце гойних ліків.
Та до бою звав народ і зве.
В бронзі над Дніпром застив навіки –
Слово ж його святиться, живе.