Ніхто нічого не побачить,
Ніхто нічого не прокаже,
Ніхто ніколи не заплаче,
Лиш тихо, без вагань, поляже.
Ніхто нічого не почує,
Ніхто нічого не торкнеться,
Де впаде, там і заночує,
Можливо, більше не проснеться.
На наших вухах пласт граніту,
І рот, зашитий мотузками,
Пудових пальців сталагміти
Зворушить не дадуть руками.
Повіки болісно зімкнулись
І сховані за ста замками
Під тягарем разом зігнулись,
Ми ж обдаровані горбами.
Та раптом хвиля пронесеться,
Мов ураган, поміж рядами,
І мова з уст сама зірветься,
Не спинена вже мотузками.
Від гулу закликів народних
Розсиплються граніту плити,
І сталагміти з рук холодних
Спадуть, неначе паразити.
І сто замків в вогні святому
Блаженно скапують додолу –
Відкривши очі, через втому,
Зіпхнемо ідола з престолу.
НІХТО НІЧОГО НЕ БОЇТЬСЯ,
НІХТО НІЧОГО НЕ ПРОБАЧИТЬ,
НАРОД БЕЗ БОЮ НЕ ЗДАЄТЬСЯ,
НАРОД ВІД БОЛЮ НЕ ЗАПЛАЧЕ!
Із циклу “Народ без бою не здається”
Володимир Ухач
Тернопільська обл.. м. Копичинці
19 січня 2014р.