Я мав один гіркий, але безцінний досвід,
відвідуючи поетичні вечори.
Там я дійшов до висновку не менш гіркого:
нема огиднішої в світі мішури.
Зграя нероб збирається під одним дахом,
щоб показати одне одному плоди
свого безмежно дивовижного неробства
і щоб промити мізки літрами води.
Поводяться вони там зовсім, як сектанти,
що вірять в свій неперевершений талант,
бо все ж у дійсності їх лиш одне цікавить -
рідка можливість проштовхнуть у світ свій зад.
Поети взагалі не люди, як на мене, -
суспільству непотрібнеє біосміття.
І вірші в них в наш час безглузді й плоскі,
як їхнє вбоге, геть змарноване життя.
Причому взаємозалежність навіть є тут
нудотності віршів з життям їх авторів,
та все ж і я у тій жахливій сірій масі -
теж, як і всі, не виділяюся нічим.
Але найгіршим й найстрашнішим тут, напевно,
є те, що кожен з них вважа себе одним
із кращих прикладів сучасного поетства,
а справді є самозакоханим ніким.
Більшість поетів, як годиться "творчим людям", -
невиховані і нечемні типажі.
Вдягаються вони, неначе волоцюги,
курять і п'ють, що нарики чи алкаші.
Та що там, деякі і зовсім космонавти
у героїновому зоряному сні.
Дияволом прокляті навіть, що й казати,
приречені життя проводити в лайні.
І натуралів серед них, на жаль, теж мало!
Давно для кожного не тайна й не секрет:
усі поети - бі чи гомосексуали.
Чого ж я, нероздушене гімно, поет?
