Вона так любила Місячну Сонату. Де б не почула, спинялася і замружувала очі, так по дитячому. Чомусь тоді це дратувало, нагадувало про її вік, про те, що сказали б, якби побачили. Та й місячна Соната? В кого викличе аж такі сильні почуття? Ну гарно, але ж скільки можна?
Вдома могла слухати безліч разів, крізь колонки і навушники, планшет і мобільний. А вже у комп’ютері…
Завжди вимагав вимкнути. Вона зіщулювалася і різким рухом підключала навушники. Дратувався ще більше. Яка безпорадна, залякана. А вже ж доросла.
Далася ж та цифра у паспорті. Чи згадував скільки самому?
Тепер її немає. Пішла. Прогнав, як цуценя. Чи тільки так здавалося, через її малий зріст?
Вона така беззахисна. Раніше її маленька постать і дитяче личко викликало хвилі ніжності.
Куди все зникло? Встиг відвикнути від теплого погляду і рук, що тулилися до плеча, шукали підтримки.
Чому згадав раптом? Чому так хочеться побачити знову? І звідки непрошені сльози?
Місячна Соната звучить. Як пасувала вона місячній дівчинці. Може саме тому, що давала затишок і забуття?
Та все. Мелодія скінчилася.