Очеретяний дим
і верби золоті...
Тут видно часу плин,
що віддававсь воді
усі його неопалимі скількись років.
Він плив і виливав химер-пророків
із ламінарій і морських солей.
І збудував для них же мовзолей:
очеретяний острів під потоком.
Ти чуєш?... Очерет про щось шумить.
Він кличе, він заманює, він дурить.
Заблудишся, і враз упадеш ниць.
Зітрешся в пил, розчинишся умить,
та не заплачеш, бо не буде туги,
а станеш як вони – болотній дух.
Твоя рука затопчеться у землю,
а пил ноги зависне на гіллі.
Зелені очі впуляться у стелю,
катаючись убого по землі.
Печінка й селезінка вкриють скелі,
легені задихнуться на теплі.
Душа заселить мохові дерева,
а серце знайде спокій в густім дні.
Ти все ще чуєш, шепіт очерету?
Іди, іди і обминай стежки.
Ти чуєш? Чуєш, як шумлять дерева?
У нас тут страшно, тільки навпаки...
