Так сталося, так збіглося у мене -
весни початок і важлива купа справ,
тому в реальність бігла я щоденно,
як тільки ранок крізь гардини зазирав…
І сумували капці і піжама,
мій кіт благав очима, муркотів – «Не йди!»,
для нас розлука - справжня мелодрама,
хоч кажуть люди, що не люблять нас коти…
От навіть зараз поряд він чатує,
суворо зиркає очима на екран,
його нічна поезія дратує,
бо хоче, щоб пішла хутчіше на диван…
Там задрімає у моїх обіймах
рудий, пухнастий, теплий, ніжний воркотун,
для мене Тигрик мій, немов снодійне,
а вдень – такий хитрун, бігун, стрибун, пустун…
Повністю погоджуюся з Вами! Мої вуркоти мене не тільки лікували, а й від реальної біди врятували... А скільки історій знаю з життя інших людей - тварини відчувають небезпеку краще, аніж ми... Так було, так є і так буде! Дякую за поетичну мініатюру