Зазвичай переломні моменти трапляються з нами,
Коли речі, доступні, компактні, а тим паче звичні,
Починали зникати і краяти на шкірі рани,
Розвивали інстинкти, загублені предками в бричках,
Що постійно возили їх від Монреаля до Томська.
На руках застигала запалена тобою свічка,
А рюкзак твій містив пляшку з підписом Роберта Домса.
Твоя подорож, власне, зосталась краплиною в річці.
Перекреслені карти рясніли від начерків й звивин,
Що вели в нікуди. Чи по колу. Чи іноді прямо.
Двадцять п'ятий нічліг. Перед вогнищем разом присіли:
Ти і пляшка. З тобою балакали дерево, камінь,
З ними вітер шептався. Бездонний потік дня і ночі
На повторі стояв. Ти лежав, жуючи травин стебла,
І дивився. Твій сон без упину кривлявся, морочив
Твою голову, та переміг. Не домовився з небом.
На світанку твій віз знову рушив у безвість. Примари
Вилітали із снів, поки тіло відходило з ночі.
Неохоче терпиш ту дорогу, свідомість тримає
В рівновазі твоє перекошене тіло. Молочна
Магістраль поступово зникала в безмежжі галактик.
День минав без пригод; ти спинився під старим курганом,
Коли сонце зайшло на край світу, сховавшись за трактом.
На колесах лишились сліди вкотре стоптаних гранул.
Тінь Блакитного Змія сиділа навпроти, допоки
Ти не бачив, що гості зайшли привітатись з тобою.
Із кургану вогні вилітали, здіймались потоки,
Але ти досі грівся. То духи прорвались на волю.
І тоді він спитався: "Чи довго ще будеш блукати?"
Ти знічев'я сказав: "Де мій дім... Я туди дуже хочу..."
І тоді відповів Змій: "Лишайся ту' жити." А ватра
Догорала, допоки вогні не сховались від ночі.
VII.II. - XII.II.MMXVII
Нічого собі напейзажив філософно... Цікаво.
