Безжалісний світ до ніжних, прекрасних створінь.
Тендітну троянду хтось кинув, зім’явши, під ноги.
І віє байдужість на неї, мов вихор північних сторін,
Ступають на квітку, неначе сліпі, перехожі.
На сірій бруківці вмирають її пелюстки,
А разом із ними на щастя чиєсь сподівання.
Троянда – не квітка, що випала долі з руки,
Це впало й розбилось мов люстро, кохання. Кохання?..
Якщо й підібрати, то те, що лишилось – гілля!
Бутону немає, підбори його розтоптали.
Не прийме в буяння закута у холод земля
І в кого питати: навіщо їй жити не дали?
Це квітка, рослина. А ти, - чиєсь миле дитя,
Зі страхом в очах, які днина миє сльозою?
Ще тільки розквітла для повного щастям життя,
А вже небокрай закрила біда над тобою.
Надовго закрила… впіймали тебе як пташа
У клітку ліфта, де дико, утрьох, ґвалтували…
Кричала! Пручалась! Твій лемент в пустелі гучав,
Та одягом рот запихали…
У прірву упала! До тями прийшла в інший світ.
Де лампи у вічі… сліпучі…
Де страшно болить порізаний, нащось, живіт,
Де марення чорні, жахучі!
Бо в мареннях тих потвори жеруть твою плоть,
Шматки запиваючи кров’ю…
Де рветься душа зо світу, де вмерти прийшлось,
У світ, який сяє любов’ю,
В Божественний світ. Від себе цей світ не пускав:
На те твоя мить не настала.
Бо ще над тобою, – любимим, єдиним дитям,
Матуся молитви шептала.
Живеш – не живеш. Існуєш для неї, тай все.
Колишніх вподобань не знати.
Брехливий цей світ, в якому настирно, без меж
Продовжують люди співати
Про чари кохання, про вірність, про трепет душі…
Насправді ж - тваринна потреба.
Жорстокі самці вигадують гарні вірші
В яких почуття – аж до неба!
Провалля очей, де море гіркої сльози,
Де жах лиш від слова людей чоловічої статі…
Тобі між людьми напевно, дитино, не жить,
А лиш в лікарняній палаті…
Мені теж нестерпно боляче було бачити перед собою нещасну жертву тваринної вседозволеності. Вона з психлікарні майже не виходить... мама на свято забере - і через пару днів назад... Сам би отим нелюдам повидирав би тельбухи!!!
Дякую Вам за чуйність!