Вечірнє небо, зоряні стежини,
навколо сутінок, покритими туманом,
ми мов жар-птиці, в небі тім кружили,
себе весь час шукаючи у них.
В житті палало пір'я наше,
воно горіло всім своїм єством,
невже свій шлях та свої мандри шукали,
знаючи, що час вибору ще не прийшов?
Чи було Солнце благосклонне?,
Чи попадавсь фарт на нашому шляху?
А зорі були в небі, немов море,
де вибір сенсу в безвісті тонув...
Життя як шлях, а він безмежний,
Життя як небо, а воно немає краю,
Життя як море, а воно без форми грає,
Життя - це ми, і як воно, так й ми літаєм.
Воно прекрасне і одвічне...,
а значить ми у ньому вічні...
Гарно. 
Запрошую прочитати мій вірш на моїй сторінці "Поет і зорі". 
Тема вічна, Дмитре! Успіхів у її зображенні! 
