Життя – то бій, і кожен з нас – вояк.
Хто ж переможець? Хочу пригадати
Про те, як свекор і його свояк
В час повоєнний будували хату.
Авжеж, потрібна хата свояку,
То й будували – не старі, та биті:
Уже такого знали на віку,
Що не бажали б геть нікому в світі.
…Повз очманілий люд – на схід, на схід…
У вічі не дивись, бо серце ниє…
Мінуючи будинки і шляхи,
Радянське військо залишало Київ.
Ось свекор мій… тоненький, як лоза.
Ще двоє… і на всіх - одна рушниця.
Всі – за Дніпро, а їм наказ: назад! -
У ворогів псувати залізницю.
Заб’ється серце – пташка між долонь,
Як зійде місяць – невразливий свідок
І нагадає голод і полон,
Концтабір, втечу, долю «чорних свиток».
Кому як сталось: хто пропав, хто пан,
Минали дні, трудів солдатських повні,
Бо ж окупант – то завжди окупант,
І не бував ще добрим завойовник.
Усе було – і рани, й ордени.
За інших не ховавсь, одначе вижив,
Весною повернувся із війни,
Провідав хатку поміж білих вишень.
Своя сім’я – то теж-таки ярмо,
Та рук благає і батьківська хата,
Бо ж батько згинув ще в голодомор,
Лише удвох живуть сестра і мати…
Отак і дбав – на два хазяйства враз,
А ще ж і вдови, й сироти просили…
Однак у серці досить є добра –
То й руцям, і ногам дістане сили.
Хоча біда – у кожного своя,
Одначе вкупі легше виживати…
Коли ж з Гулагу де не взявсь свояк –
І значить, треба будувати хату.
Скажіть: розумна доля чи сліпа?
І люди серед нас – святі чи грішні?
Свояк ще хлопцем помагав УПА:
Ой, час воєнний, час непростих рішень!
Вернувся - на людей і долю злий,
Бо ж кращі роки і здоров'я втратив,
А свекор… був би лад по всій землі,
Аби усі такого мали тата.
Отож, до праці – де там вільний час!
Хіба вночі вже розгинали спини,
Та кожен мав вже друге дитинча,
І хоч яка була в них Україна:
Розорена, обдурена… дарма!
Приходить влада, і проходить влада,
Та ж є народ… А може, вже й нема?
Та ж діти є – а їм потрібна хата.
Вони ростуть, і наче легше всім,
І все частіше – сонячні хвилини,
Та доганяє холод давніх зим
І лине час… невпинно лине, лине…
Вже підростають правнуки малі,
Що їх обох не будуть пам’ятати,
Бо вже їх не застали на землі.
Та й досі ще стоїть простора хата.
Не вишні - абрикоси ронять цвіт,
Рожевим обсипають білі стіни.
Хатина. А навколо – білий світ.
Хатина. А навколо - Україна.
Кузя Пруткова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не то, чтобы выстрадано: спокойная уверенность свёкра во всех его действиях окружала этого в общем-то тихого и незаметного человека очень притягательной аурой, и думать о нём было приятно. Он никогда не жаловался, а когда - очень редко - расказывал о прошлом без малейшей рисовки, я чувствовала не жалость к его тяжёлому пути, а гордость за него, сумевшего в самые трудные минуты оставаться мужественным и мудрым. А вот они - да, выстрадали... И оставили нам свой опыт.
Спасибо, Нина!
