Мені лячно дивитись Тобі у вічі.
Я здригаюсь від думки, що в них
Віддзеркалює вправно затаєний відчай...
Там штормить... злісно шкіриться страх,
що притих...
Мені соромно...
Соромно й тяжко зізнатись,
Що Ти більше! Значніше!
Твій погляд ятрить!
Та крізь майже тваринні пориви кохатись,
Мов дитині в обійми сховатись кортить.
Я щораз ціпенію!
Вся плоть, наче з воску.
Ледь помітна іскра і розтану...
стечу...
Від щоразу сильнішого ніжності сплеску...
Розірвусь!
І зірвусь на фальцет!
Закричу...
Я благаю!
Тримай!
Не давай мені спуску.
Нехай ви'сять колодки!
Не взламуй замків!
Кожен натиск твій спиця у втомленім мозку!
Я втомилась від цих ефемерних танків!
Скільки можна стояти, мов стелла на старті?
Дай пробігти свій спринт до кінця...
До межі!
Я не знаю, чи варто...
Ма'буть, не варто...
Але краще вже певність, аніж міражі...