(Продовження)
Від станції залізничної до автобусної треба йти гарний шмат дороги через центр Вижниці, містечка в передгір"ї Карпат на межі двох областей: Чернівецької та Івано-Франківської. Деякі села, прилеглі до обласних центрів, перевершують по кількості мешканців таке місто удвоє. Отже: транспорту загального користування тут немає, тому треба пересуватися своїм ходом. Для Петра то не відстань. З дитинства звиклий до тяжкої праці, проживаючи у гірській місцевості, він загартований і витривалий фізично. А от емоційно... Добродушний, готовий допомогти кожному, навіть якщо про це і не просять, недолюблений, серед жорстоких буднів багатодітної сім"ї, підсвідомо надіється на подяку, тепло і доброту у відповідь. Хоча частіше стається навпаки.
Взявши квиток у касі, Петро чекає на Яблунецький автобус. Відправка через декілька хвилин, а самого траспорту ще ніде й не видно. Дорога на Путильщині не асфальтована, розбита важкими лісовозами, то машини псуються дуже часто.
- Йой,.. хоч би не відмінили рейс.- чується десь у натовпі.
- А що, таке буває? - майже викрикує молода жінка з дитиною на руках.
- Буває всіляко - монотонно мовить вусатий, сивочолий чоловік у синьому картузі, поглядаючи поверх голів у напрямку дороги.
Тільки цього мені ще бракувало,- думає Петро і відчуває, як нервове напруження переростає в головний біль і, ніби паніка, охоплює всі його думки, коли автобус, старий та розхитаний, показується з-за рогу.
Зайти всередину видалося не так просто. Водій, стоячи біля дверей, пропускав пасажирів за порядком дальності слідування, примовляючи:
- Спочатку жінки з дітьми, старші... так,.. білетики... пред"являємо,.. так-так,.. а Вам куди?..
Наш парубок стояв і очам своїм не вірив: всі ці люди їхали до кінечної, так як і він. Але хто вони, він нікого не впізнає. А водій, ніби пісню, вигукує:
- Ще є до *Єблуниці? - і одночасно перевіряє квитки.
Всі, хто був на станції, зайшли до автобуса, тільки Петро стояв розгублений, бо розумів, що може так і залишитися до слідуючого рейсу, котрий буде тільки завтра. Напханий вщерть, як фарширована риба на святковому столі, автобус вже перехилявся на лівий бік. Двері почали зачинятися. Петро з жахом старався втиснутися, та це було не під силу. Водій співчутливо дивився на Петра і, для пристойності, запитав:
- А тобі, *сараку, куди?
- Будете сміятися, але... до Яблуниці.
- *Йо? Ну-ну - водій гумкнувши, усміхнувся самими лишень очима.
І тут у Петра звідкилясь взялася злість на себе, що він отак прогавить час, що він, невдаха, не може навіть у автобус зайти... та чого ж він, такий, вартий у цьому житті? Розвернувшись спиною до пасажирів і, впершись у одвірки обома руками, вклав усю злість у напрямку від себе. Натовп рухнувся вглиб і двері легко зачинилися. Невдоволеність і окрики вже не мали ніякого значення, бо водій, хмикнувши:
- Нічогенько так... ну ти даєш... - завів мотор і автобус рушив з місця.
Далі буде....
*Єблуниця - Яблуниця
*Сараку - бідолахо
*Йо - так
ID:
686283
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.08.2016 17:34:09
© дата внесення змiн: 18.11.2018 18:40:37
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чекаю на продовження 
