Не сплю. Годинник б’є четверту. Ранок.
Ще не світає.Небо спохмурніло.
Я каву вийшла випити на ганок,
І тут до мене Муза прилетіла.
Ну драстуй, Музо! Доброго здоров’я!
До мене шлях ти забувати стала!
-Та не гріши!Втомила вже любов’ю!
Ти ж про кохання вчора вірш писала!
-Ти каву будеш?-О четвертій ранку?
Неси горілку і шматочок сала!
-Що так паршиво? Тронула фіранку,
Крилом тріпнула та сльоза упала...
Ми мовчимо.Нічні згасають зорі.
Вже скоро прокидатись будуть люди...
-Ну, що ж ти плачеш? В чому твоє горе?
І хто кого тепер втішати буде?
-Пробач, накрило. А давай по чарці?
Та, мабуть ні. Бо від своїх відстала.
Від слів її мені враз стало жарко.
-Сьогодні сни солдатам дарувала.
Лиш тільки налаштую сни чарівні,
Хвилин на п’ять – і все, не можу більше!
Хлопчина, а у нього скроні білі!
Які там надихать любовні вірші!
-Ти поясни мені, моя хороша,
Усе ж ти Муза, тож до Бога ближче,
Чому цікавлять владу тільки гроші?
А на країну їм плювати лише?
Замовкла, лиш ще більше спохмурніла,
Крилом тріпнула, сумно усміхнулась,
-Людську жадобу подолать несила,
Та не здаюсь – ось бачиш, повернулась.
Мовчали ми.Холола в чашці кава.
Займався ранок, день вітав прийдешній,
І кожну з нас своя чекала справа,
Щоб кожен діло, що почав завершив.
До зброї піднімалися солдати,
А генерали йшли до бою перші.
Не чути сварок в кабінетах влади,
Так може будувати буде легше...
Махнувши крилами знялася в небо Муза,
Горілку й сало понесла з собою...
Така була у мене зустріч, друзі!
(Не факт, що все в порядку з головою...)
16.08.2016
