Дня шостого не було. Він зім’явся в грудочку і Вона його викинула в розчинене вікно. Її знудило, коли Вона побачила, як по стінці балкону ця грудочка стікала липким харкотинням сусіда зверху. «Пощастить» же ж комусь там, внизу, майже в прірві, коли цей зіпсований день звалиться йому на голову!.. Якісь дивні метаморфози відбувались з Її тілом – ноги ставали важкезними стовпами, повітря не вистачало навіть тоді, коли квартира провітрювалась до стану вічної мерзлоти. Засинала сидячи, задихаючись. Апогею досягла тоді, коли ранок зустрічав чужим відображенням в дзеркалі. На Неї дивилась не Вона – морда з набряклими щоками і колючими очима. А ще – страх. Їй було страшно просто так. А страх – це страшна річ. Так, вона піде до лікаря. Не через морду. Через страх.
