Колись я знала себе …
Я була така … така смішна і щира і, здавалося, могла обійняти любов’ю весь світ …
І безтямно закохана …
Закохана в пісні і вірші …
І в книжки, і в довгі полиці старої бібліотеки-читальні з її дивною, майже магічною, тишею, яку порушувало лиш тихе шарудіння сторінок і скрип підлоги … І цей запах … палітурок і давніх часописів, такий знайомий з дитинства …
І все довкола було таке … таке моє … Тоді весь світ був сповнений красою … Красою конвалій і півоній, яблуневого цвіту і стиглої вишні, і жовтих яблук, налитих сонцем і смаком акацієвого меду, вогнем осіннього лісу, чистотою зимового ранку і гронами калини на снігу …
Закохана в нього …
Він брав моє серце своїми теплими руками … А я віддавала його … все …таке живе і гаряче, йому …
Я була така …
Така звичайна і зрозуміла для себе …
Та не для інших …
І я дозволила їм змінити себе … То мій найбільший гріх, що дозволила ламати свою душу ….
Вона плакала, а ніхто не чув … Вона благала, та ніхто не зглянувся …. Вона зів’яла, та ніхто не помітив ….
Навіть я, нова я, така чужа і незрозуміла для себе ….
Така зрозуміла для всіх …
………………………………………………………………………………………………………….
І знову ти ...
Це дар ?
Чи випробування ?
Чи кара ?
За біль, за морок, за гріх ?
Для мене чи для неї ? Змученої, зраненої, забутої Душі моєї …
Байдуже, бо вона прийняла його … Без докорів і звинувачень ….
Просто прийняла …
І знову я … така звичайна і зрозуміла …
Для себе і для неї …
Знову я.
