Весна мене знов обняла за плечі,
І заспокійливо щось шепче - я не чую:
Вона мої літа рахує за старечі...
А я зовсім по іншому рахую.
Ну що за радість їй, що я вже чуть доросла.
Що́ їй від того, що дива уже не кличуть...
Мені ж сміється небо: я не просте...
Життя - це мить...Так журавлі курличуть.
А я ще не готова на екзамен,
Що треба здати десь на небесах...
Я хочу так ще бути тут із вами
Дерева, квіти, люди...І свій страх
Перед майбутнім я від всіх ховаю.
Живу, мов вчора зрозуміла суть...
А весни все це бачать і все знають...
Шепочуть:знай, цінуй її, свою весну.
Це не остання... я спішу до літа.
Збираю враження - і спалюю, мов хмиз...
Я мрію знов до зір...Життя тривожні миті -
Це не моє, це просто чийсь каприз...
І сумно, і так натхненно водночас!.. Так, час спливає занадто швидко: не встигаємо озирнутися, як за плечима вже стільки літ попливло за водою... А душі не віриться, бо вона завжди молодіє!
zazemlena відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А душі не віриться, бо вона завжди молодіє! 
