(Продовження)
Він стояв за дверима, поки сусід по палаті розмовляв з Ольгою, і не міг повірити, що вона таки прийшла. Прийшла до нього, незважаючи на всі бесіди, які поширювала Віра. Помилки бути не могло, це її голос: розмірений, спокійний, трішечки занизький, як для такої молодої дівчини. Це вона...
Вийшовши з-за дверей, Петро радісно посміхався і аж не знав що йому робити. Ольга передала торбинку з гостинцями, чим ще більше збентежила його. Не тямлячи себе від радості він, майже випхавши її до коридору, різкими рухами показував десь кудись йому треба і їй також... Вона нічого не розуміла і вже, було, пошкодувала що прийшла.
- Там є куточки відпочинку, - нарешті заговорив парубок, - ми там спокійно поговоримо, бо тут повна палата чоловіків.
Довго говорити не вийшло, бо година спливає швидко, а їй треба на поїзд. Ольга щиро цікавилась як він почувається, яке призначили лікування і розповідала про тимчасові зміни графіку на роботі, про те, що не матиме можливості відвідувати його часто. Від новин про роботу у Петра погіршився настрій і, намагаючись не показати цього, він себе тим дужче видавав чуднуватим позіханням.
- А чи можу я тебе попросити ще дещо мені принести, якщо зможеш? - заговорив Петро невпевнено.
- Можеш, чому ні? Якщо це в моїх силах.
- Мені треба носовичок. - Засоромлено сказав Петро, опустивши очі.
- Всього лиш? Слідуючий раз принесу. О, газети також принести?
- Принеси.
- То я вже побіжу, бо часу зовсім нема. - Сказала дівчина і пішла до виходу.
- Я чекатиму тебе... Па-па.
Вона цих слів уже не почула. Стрімголов бігла вниз сходами, аж рябіло у очах. Їхня розмова,.. ці декілька хвилин перевернули всю її душу.
- Де та дружина? - Думала вона, - Де хоч хтось із його рідні? Чому він змушений просити її про такі речі, як носовичок? Хто є насправді цей чоловік? Виявляється, вона нічого про нього не знає.
Далі буде...
Чекаю на продовження 
