Ранок. Помаранчева заграва.
Гострий ніс човна прорізав тендітні стебла польових квітів й не зважав на те, як весла цілували пелюстки. Чоловік, розмореними від тепла рухами, спрямовував судно у води степу. Споглядав, як жінка торкалась квітів у пошуках досконалості для вінку. Снувала прозорими пальчиками, творила німб для русої корони пишних локонів. Вслухався у кожну ноту веснянки на її вустах, рожевих від молодої старості.
- Ти чуєш? – Жінка продовжувала плести вінок. Декілька жовтих пелюсток відбились від стада й заснули на лляному платті. – Він наближається.
Чоловік кивнув.
- Поглянь у море над нами. – Звела оракулом очі до неба. – Я відчуваю, як хвилі розбиваються об його плоть.
Каштановий парусник закрив від них мокре сонце, ніби хотів, щоб сіль упала завчасно їм у долоні, коли жінка торкнеться мачти його парусів. Вона не поспішала. Зачекала морського дощу на їхні обличчя, допоки краплини не згуснуть в луски на порепаній шкірі, а потім витонченим рухом торкнулась кінчика мачти.
Парусник затремтів усім єством, скидаючи із себе дерев’яні пута, кайдани із мотузок. Виривався на світ Божий із кокона. Кричав метаморфозами. Та тільки не метеликом. Мобі Діком.
- Він прекрасний! – Шанобливо поклала на голову вінок. Німий же говорив здивуванням у очах.
Гігантський кит, палаючи блакиттю пірнув у глиб неба. Натомість залишив по собі тінь із ниток, що спустились на човен туманом. Подорожні чули, як велетень стогнав від болю.
- Здається, він укусив сонце за бік. – Взялась за мочку вуха.
Німий здвигнув плечами.
День. Блакитна заграва.
Німий пихтів від натуги, намагаючись занурити весла у густу нафту. Чорнота легко приймала, проте із жадобою дивилась на нього, коли той повертав своє назад. Інколи, злилась на чоловіка, випускала в обличчя стовпи полум’я, що встигло накрутити вії до максимуму. Косився на Веснянку. Не міг зрозуміти, чому вона їсть вінок. Можливо, хотіла в такий спосіб уподобатись киту, який із зграєю дельфінів розшматували сонце на міріади світлячків. Комахи сідали на жіночі руки, чорні від сажі й відкладали у пори нові сонця.
Човен дзвінко стукнувся об край скелету Венери. Планету, ще до початку часів обгризли люди і викинули на Землю.
- Візьми мене на руки, Німото. – Заблагала Веснянка.
Взяв на руки.
Плигнув за човен.
Здійняв нафтові зірки, що осіли на платті.
- Зачекай, я хочу набрати нам вина.
Веснянка обернулась до човна. Тримаючись за шию чоловіка, нахилилась до борта й довго щось шукала.
Бокали виблискували фальшивими діамантами. Скляні тільця стогнали, коли жінка занурила їх у нафту.
- Все, тепер можемо йти. – Ніжно провела по щоці. Німота відгукнувся усмішкою.
Йшли скелетом Венери, крізь бетонний ліс давно забутих споруд. Вони пустими очницями вдивлялись у чорний слід непроханий гостей. Каркали зграєю воронів, коли ті здійнялись на пагорб.
Німота поставив Веснянку на обвуглену землю. Тендітні ноги, ще відчували дихання пожежі. Жінка скривилась, однак, запросила Німоту сісти поруч.
- Присядь біля мене. – Поплескала по землі недалеко від себе.
Вечір. Багряна заграва.
Ніжились в обіймах й чекали на дивовижу.
Вона прийшла атомним грибом. Розпеченим хрестом.
Тихо.
Без попередження.
Жінка обернулась до чоловіка, котрий знімав із себе плоть.
- За нас, Німото. – Здійняла келих Веснянка…
…Двоє скелетів допивали нафтове вино, а десь попереду, атомне блаження змішувало с\Світ у брудну акварель.