Батьківські завіти
Три війни, три голодовки
Пережили батьки рідні,
Господарили по толку,
Хоч були, як жебри, бідні.
Совість дітям заповіли:
Щоб трудились і не крали,
Як сутужно, брали вила
І за правду воювали.
Та ділились куском хліба,
Бо лиш людяні блаженні,
Берегли свій край, садибу,
Не надіялись на стерно.
Бо та влада – чужа завжди.
Знали, правили віками,
В основному, люті зайди,
Тупі виплодки без страму.
Побудовану родину
Пильнували, як зіницю,
Захищали Україну,
Не плювали у криницю…
Щоб про землю рідну дбали -
Ліси, ріки і озера…
Достеменно вони знали,
Що прилізуть людожери…
Що ж, народе, з нами стало?
Як забули їх завіти?
Цупимо усе і мало!
Скільки ж треба на тім світі?
Всього-на-всього два метри,
Або копанка для урни…
Отямтеся, брати й сестри…
Українці, ви ж не дурні!
Не рубайте під коріння,
Свою Неньку, як данину…
Йдуть наступні покоління
У сплюндровану країну.
Нас батьки колись навчали
По Шевченку і казками,
Українською співали…
Так що ж сталося із нами!
24 березня 2016 року
