– Я поведу тебе в незнаний край, чарівний край, де не шелестять дерева, і ріки не несуть бурхливих вод…
– Візьми мене. Я хочу забуття…
Леся Українка “Лісова пісня ”
НА РОЗДОРІЖЖІ
Медитативна казка на вічний сюжет.
Жили-були, в тридев’ятому царстві, в тридесятому государстві, дід та баба… а, може, цар з царицею, чи то король з королицею – не важно… просто усі казки так починаються. І, як у будь-якій казці прописано, було у них троє синів. Двоє старших – як і у кожній казковій родині – були розумні, а третій був… поетом. Старші сини були, як усі люди – кожен про свій маєток дбав, і калитку напихав. Жили, хоч не краще за інших, але й не гірше. А цей, третій?! В сім’ї, як то кажуть… такий уже вдався. Що тут поробиш? Ні, він теж не байдикував – роботящий був, але… його так і прозивали – Іванком-філософом. Не справжнім філософом, зрозуміло. Адже філософи, вони, грамотні – книги усякі, трактати пишуть, а він же жодної книги чи трактату філософського так і не написав. Лише віршики складав, та все про щось думав… і про те, і про се, і про якого, і про всякого…
От і влетіла йому, якось, до голови думка дізнатись, що воно таке – щастя? Довго думав – не надумав. Осідлав він тоді свого коня, та й поїхав у світ щастя шукати. Їхав, їхав, бачить – сидить на узліссі дівчина. Чи то – прегарна, чи то – премудра? А мабуть-таки – премудра… тому, що – сама самісінька. От і поспитав її наш Іванко-філософ:
– Здорова була, красуне! А чому це ти нудьгуєш отак – одиначкою та на відлюдді?
– Здоров і ти будь! – відповіла йому дівчина. – Сиджу, оце собі, не нудьгую, а пісні складаю та щастя чекаю.
– Пісні складаєш?! – зрадів Іванко – Це добре. Але скажи мені, яке ж воно, оте щастя? – спитався у дівчини. – Може, як стріну десь, то і тобі привезу.
– Та коли б я про те, сама знала?! – забідкалась дівчина – Я ж уже і в попів з ксьондзами питала, і у рабина з муллою, у всіляких там волхвів-мудреців та циганок-гадалок. Той, щось знає – та нічого не скаже, а той скаже – та нічого не знає, і кожен по-своєму тлумачить. Ось тому і сиджу отут – чекаю.
– Е-е, ні. Так тобі щастя не дочекатися. А сідай-но ось, краще, до мене на коня, та й поїдемо ми з тобою далі удвох. Станеш ти моєю коханою нареченою, будемо разом і пісні складати, і щастя шукати.
Сіла дівчина на луку сідла, попереду Іванка-філософа, і поїхали вони далі разом. Чи далеко, чи близько вони їхали? Але, таки їхали, і врешті-решт приїхали до роздоріжжя. А від роздоріжжя, далі, ведуть три дороги, і стовп стоїть на перехресті. Ну так, як ото в усіх казках положено. А на стовпі напис: “Наліво підеш – коня втратиш, направо підеш – наречену втратиш, а якщо прямо підеш – то втратиш себе самого”.
Зажурився, наш філософ, замислився – куди, його ото, далі їхати? І коня вірного шкода. І кохану наречену шкода втратити. Ну і себе самого, звісно, теж – жаба душить. Адже в житті всяке буває, і навіть, поети, або філософи, теж для чогось знадобитися можуть. Отож він, думав… аж поки не споночіло. Згадав тоді Іванко мудрість народну: що ранок – мудріший вечора, розпалив багаття, коня нагодував і сам з коханою-нареченою, повечерявши, під отим стовпом спати вклалися.
Аж раптом – чи то наснилося йому, чи то насправді було? Заблискало щось, загуркотіло… і з’явився, з лівого шляху роздоріжжя прийшовши, якийсь чоловік. Весь сивий, у латаному перелатаному одязі… сів біля вогнища погрітись, та у Іванка й запитує:
– Ну що, Іванку, чи впізнаєш ти мене?
– Ні. Не впізнаю – відповів йому Іванко. Та все ж, придивившись уважніше до незнайомця, зауважив, що той таки когось йому нагадує – А хто ж ти такий? – Спитався він у чоловіка.
– А я, Іванку, – каже незнайомець – це ти в майбутньому. Лише зовуть мене тепер – Іваном-невдахою. Ось, послухай, що я тобі розповім.
Прокинувся я вранці на ось цьому роздоріжжі, отак, як ото ти завтра прокинешся. І помолившись Богу, вирішив поїхати по
лівій дорозі. Посадовив я свою кохану-наречену на коня, і поїхали.
Недовго їхали… – побачили край дороги корчму. Зупинилися ми перепочити та пообідати. А пообідавши, почали у корчмаря про дорогу розпитувати і чи не знає він бува, де щастя знаходиться?
– А, як же! Знаю! – Відповів корчмар. – Воно тут-таки, у мене. Дивіться: он хата, корчма, клапоть поля є… а головне – дружину маю, гарну, лагідну та ще й розумну. Тому і кохану. Діточок, слава Богу, маємо. Отаке воно і є – щастя. Чого нам ще шукати? і вам також – любітесь-кохайтесь, у нас научайтесь. Продайте мені свого коня, та на виручені гроші господарством обзаведетесь, поберетесь, і будете так, як і ми, в достатку, в щасті та в мирі жити.
Послухався я корчмаря – зробив усе так, як він мені нарадив. Але… чи то кара на мені була за те, що продав я свого вірного друга – коня? Почали мене невдачі спіткати. За щоб не взявся – не до ладу. Те, що у когось на користь – у мене на біду?! То в полі не вродить, то вимокне, то град поб’є… Коли не кролик – то вівця здохне. А як не здохне, то на базарі проторгуюсь. А не проторгуюсь, то злодії вкрадуть. Зі своєю коханою нареченою спочатку гарно жили, ладили, любились, нестатки навпіл ділили. Діток нам Бог послав, а прогодувати їх важко. От і почала моя дружина мене гризти-загризати – і такий я та перетакий, і не такий, як в інших… Та так мене ото догризла, що плюнув я на оте “щастя”, та й подався назад, до роздоріжжя. Хоча воно і важко в по-за-хронотемпоральному полі по життєвому шляху назад вертатись, але йшов. Дійшов я до тієї корчми, де колись свого вірного коня продав, дивлюсь, а замість корчми – одне лише згарище. А на згарищі тому жебрак сидить. Придивився я до жебрака, аж то корчмар?!
– Здоров був, корчмарю, – привітався я до нього – бачу, що і тебе лихо не минуло.
– Ой, Іванку, не питай – корчмар мені відповідає. – Тільки-но, ото, пішли ви від мене, як згоріла від блискавки і корчма моя, і все обійстя разом. Дружина собі іншого знайшла – багатішого. А діти залишили мене самотнього напризволяще і геть забули. Сиджу тепер, жебракую та молю Господа, щоб смерті мені послав і вічного спокою.
Подивився я… таки-так – біда та й годі. І не тільки в мене. Делебі, щастя в коханні та в сімейному затишку не вічне. От і прийшов я сюди – на роздоріжжя, іншої дороги спробувати. І тобі того ж раджу. – Розповівши свою історію, подибав Іван-невдаха далі. По правій дорозі.
Тільки-но зник він з очей, як знову загуркотіло, заблискало… І до роздоріжжя по правій дорозі під’їхав вершник: на баскому коні, в мантії отороченій горностаєм, в позолоченому шоломі. А вуздечка у коня, та сідло – самоцвітами оздоблені. Підхопився Іванко-філософ, до землі вершникові вклонився.
– Та не кланяйся ти мені, Іванку, – гукнув до нього вершник – адже я, це ж ти в майбутньому. А зовуть мене нині – Іоанн-цар. Я найвеличніший, найсвітліший, найсправедливіший… і ще багато який, але з початком у слові – „най”. Ось так. А ще, кажуть, що я найщасливіший. Та тільки, де воно – оте щастя?! Послухай же і мою історію.
Прокинувшись назавтра вранці, поїхав я… це ти, значить. Поїхали ми, разом із своєю коханою нареченою, на моєму вірному коні по правій дорозі. І під’їхали ми, невдовзі, до величного палацу, з позолоченими дахами та посрібленими ворітьми. Тамтешній владика-князь зустрів нас привітно.
– Вітаю тебе, мандрівниче! Як тебе звати-величати і хто ти такий, та куди мандруєш? – Спитався у мене князь.
– Я, мандрівний поет. Звати мене Іванко-філософ – відповів я йому – Їдемо ось, з нареченою своєю, щастя шукати.
– Радій! Правильною дорогою їдеш ти! – Похвалив мене князь. – Їхав колись нею і я. Такий же, як ото ти тепер – шукач щастя. І от, бачиш – знайшов. Поглянь лишень, який палац у мене: добра всякого вдосталь. Князем став. Друзів-лицарів благородних маю, піддані мене люблять. Слава, багатство і влада, ось це і є – справжнє щастя.
Але, все ж таки, повного щастя я ще не досяг. Видно так уже людина створена, що скільки б не було всього – однак їй, замало. От і зараз, іде в нашому царстві-государстві громадянська війна – боротьба за царський трон. А моя заповітна мрія – стати неподільним володарем цієї благодатної країни. Всі великі та
могутні князі-володарі змагаються проміж собою за цей трон. А я – не жаль: вже в літах. Постарів я для військових відправ та походів. Отож, бери собі мого гарба, мого прапора, військо моє бери… та йди здобувати собі слави, багатства, і царського трону. А так, як у походах військових з дружиною возитись ніяк і ніколи, то ти залиши свою наречену у мене. Ніколи мені було, розумієш, дітками обзавестися, бо всеньке життя у справах та відправах. От і буде вона мені за дочку. А ти, коли здобудеш царського трону, повертайся. Поберетесь тоді. Будете жити-царювати, і мене не забувати.
Послухався я князевої поради та зробив усе так, як він мене навчив. Переміг я усіх своїх суперників, здобув слави, багатства і трон царський відвоював собі. Став я царством-государством правити: податки збирати, чужі нації розганяти, васалів розсуджувати, народи судити, своє царство-государство захищати і нові землі завойовувати. А ще повстання придушувати, дипломатію розводити, прийоми-презентації з фуршетами влаштовувати. Та отак, за тими клопотами геть забувся я про свою кохану-наречену. Та і як було не забути, коли не одна лише кохана-наречена, а увесь народ мій – вірнопідданий любив мене. Мої міністри, бургомістри, візирі-радники та всякі інші придворні дворяни мене так любили та поважали, що не тільки своїх дочок чи племінниць, а навіть і власних дружин своїх в коханки для мене раді віддати були – от, як вони любили мене. Ось так і жив я собі: у славі, в коханні, в пошані та в достатку. І думав-гадав, що ось-таки знайшов я вже своє щастя. Тільки чогось мені, все ж таки – бракувало.
Ніяк не міг я тоді зрозуміти – чого саме? Але, сталося, якось, що захворів я від отрути, підсипаної до мого келиха змовниками, котрі зазіхали на мій трон. Ніби після похмілля полуда упала із моїх очей і зрозумів я, що всі оточуючі мене придворні – то заздрісники та підлабузники. Що вони не поважають мене, а підлещуються до мене. Не мене вони славлять, а свою пиху та своє місце побіля мене. Жінки – коханки мої, люблять не мене, а лише мої подарунки для них. Навіть і любов народу до мене, то не любов – а страх.
Від цих сумних думок розболілися всі мої рани та болячки здобуті в безкінечних походах. І я, полишивши всі справи, вирушив
далеко в гори – на полювання та відпочинок. Там, під час полювання, натрапив я на маленьку хижку на полонині.
Жили в ній, пастух з пастушкою. І хоч жили вони бідно, але були щасливі. Тому, що вони – кохали одне одного. Вони були щасливими отут, в горах у своїй убогій хатинці, бо кохали і були поетами. Згадав я тоді про свою кохану наречену і вирішив навідатись до обійстя того князя.
Коли ж я приїхав до його палацу, то замість палацу побачив там монастир. Біля воріт монастиря сиділа стара жебрачка. Отож, став я розпитуватись у жебрачки – про князя та про його названу дочку? Вона й розповіла мені: що князь, давно помер уже. А дочка його названа, котра все чекала на свого судженого, та так і не дочекавшись його, опісля того, коли старий князь помер, благодійно, роздарувала всю свою маєтність, в палаці княжому заснувала монастир, і сама чернечий постриг прийняла. Так от, черницею, невдовзі і упокоїлась з Богом. І щаслива тепер у царстві Божому, в супокої від життєвих тривог.
Відпустив я тоді свою охорону. А сам, на своєму вірному коні, поїхав сюди – на роздоріжжя. Бо зрозумів, що не по тій дорозі колись я поїхав. І тобі по ній їхати не раджу – Розповівши свою історію, Іоанн-цар, поїхав далі. По лівій дорозі.
Прокинувшись удосвіта, наш Іванко-філософ і знову замислився. Хоч, може він таки і був трішки філософом, але цього разу думав не довго. Вставши мовчки-тихесенько, щоб не розбудити своєї коханої нареченої, не осідлавши свого вірного коня, пішов пішки – прямо. Ішов доти, доки його постать не розтанула в тумані вічності.
А дівчині, що була його коханою-нареченою, та його коневі, теж наснились сни – кожному свій сон про щастя.
Тож, коли вони прокинулись – кожен пішов своєю дорогою. Кінь – ліворуч, а кохана наречена – праворуч.
Я там не був, меду-вина не пив… А ви, напевне, спитаєте – чому вони назад не повернулися? Мабуть тому, що вони були поетами. А поети – не повертаються.
ID:
647590
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.02.2016 15:02:33
© дата внесення змiн: 28.02.2016 15:02:33
автор: Костянгин Гай
Вкажіть причину вашої скарги
|
