(з нагоди сорокаліття після закінчення школи)
Мій однокласнику, давно не бачились з тобою.
З тих пір пройшов вже не один десяток літ,
коли на зустріч з сонцем дружною юрбою,
на БАМ ішли ми повз акацієвий цвіт.
Ми цілих десять років вчились разом,
жили великою і дружною сім‘єю.
Спочатку ми були одним єдиним класом,
а потім „гризли“ той граніт родиною всією.
Сімдесят шостий, високосний рік
нам двері широко відкрив в нове життя.
У кожного із нас рокам тим був свій лік.
і кожен з нас по-своєму дивився в майбуття.
Учились, працювали чи служили,
а дехто умудрявся те й друге.
Створили сім‘ї і дітей родили,
та дехто ухитрявся й не одне.
Життя текло бурхливою рікою,
наповнювало молоком кисільні береги.
І, зазвичай, ніхто із нас не знав спокою.
І все, чи майже все, було нам до снаги!
Зустріли стійко ми розвал держави,
коригувався кожним перспективний план.
Хтось з нас добився почестей і слави,
а хтось оре допіру свій життєвий лан.
Вже сивина нам густо скроні вкрила
і багатьох за цим столом уже немає.
Ще не погасли у живих душевні сили,
померлих – діти й внуки заміняють.
З сорокаріччям! Ну, хіба це вік?!
Це лише час для розквіту душі!
Чи міг подумати нормальний чоловік,
що я в минулім році розпочну писать вірші?!
Сьогодні радий щиро бачити усіх.
І всіх прошу,та ні, я просто вас благаю –
знайдіть ви день для однокласників своїх,
бо час летить, життя не вибачає…
Спішіть зустрітися всім класом чи окремо,
робіть, що б вам хотілося зробити.
Хай не лякають вас складні дилеми:
жили раніш, живем і, як казав Маестро –
БУДЕМ ЖИТИ!
04.02.2016
Обираю.
